Через рік після похорону мати помітила дивний провал на могилі сина, і це привело до несподіваної знахідки

— Та нічого. Просто він у нас зануда, але чесний.

Потім він забрав із підвіконня свій старий брелок — металевий ключик у формі гітари, який Олена знайшла між вазонами. Сказав: «О, а я думав, загубив». І пішов.

За тиждень їй подзвонив Сергій.

«Олено, сядь».

Вона сіла просто на підлогу в передпокої.

Артем нібито потрапив в аварію пізно ввечері. Машина загорілася. Водій утік. Документи Артема знайшли поруч. Тіло сильно постраждало. Упізнання за особистими речами й прикметами. Сергій усе взяв на себе.

Тепер Олена знову й знову прокручувала це в голові.

Чому Сергій був першим, хто їй подзвонив? Чому не поліція? Чому він опинився в морзі раніше за неї? Чому тіло впізнавав саме він, хоча Артем останнім часом із батьком майже не спілкувався?

Відповіді були десь поруч, але варто було простягнути руку — і вони розсипалися.

На четвертий день після розкриття могили до Олени прийшла Галина Андріївна, мати Сергія. Маленька, суха, завжди охайна, із завитим сивим волоссям і сумкою, притиснутою до боку. Вона ніколи не любила Олену, навіть коли та була дружиною її сина. Надто проста, надто вперта, надто незалежна. Після розлучення Галина Андріївна спілкувалася з нею холодно, через дітей.

Тепер вона стояла на порозі й не могла підвести очей.

— Впустиш?

Олена відійшла.

Галина пройшла на кухню, сіла на край стільця. Поставила сумку на коліна, поклала на неї обидві руки. Нігті в неї були нафарбовані блідим лаком, але один ніготь зламався під корінь.

— Чаю? — спитала Олена автоматично.

— Не треба.

Вони мовчали. На плиті цокали охололі конфорки. За стіною хтось пилососив.

— Сергій сказав, ти подала заяву, — нарешті промовила Галина.

— А треба було не подавати?

— Я не про це.

— А про що?

Стара сіпнула плечем.

— Олено, інколи краще не ворушити.

Олена повільно повернулася до неї.

— Що?

— Я не так сказала.