Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Сміх обірвався в одну мить: з ким колишня тихоня поїхала із зустрічі випускників

Сміх обірвався в одну мить: з ким колишня тихоня поїхала із зустрічі випускників

— О, знайомі всі обличчя! — Ігор театрально розкинув руки, маючи намір стиснути колишню шкільну подругу в палких обіймах. — Вірочко Пугаєва, якими вітрами? Мені здавалося, заклади такого рівня не твого польоту.

Сміх обірвався в одну мить: з ким колишня тихоня поїхала із зустрічі випускників

— Привіт, Ігоре, — спокійно відповіла гостя. Це була струнка жінка в строгій коричневій водолазці та класичних темно-синіх джинсах, чиє волосся було зібране в скромний хвіст оксамитовою шпилькою. Вона стримано відповіла на вітання розпашілого приятеля.

— А ми якраз обговорювали, куди завіялася наша Пугаєва. Незрівнянне шкільне Опудало! — подав голос Олександр П'ятаков. Цей кремезний і вічно червонощокий чоловік розплився в мерзенній усмішці, яку Віра терпіти не могла ще зі шкільної лави. І, звісно ж, спливло це образливе прізвисько, автором якого був саме він.

Віра багато разів намагалася відучити ровесників від цього образливого прізвиська, але все було марно. Починаючи з п'ятого класу, і хлопці, і дівчата зверталися до неї виключно так. Жодної підтримки чи банального жіночого співчуття вона не бачила, залишаючись головною мішенню для місцевих хуліганів.

У їхньому класі спрацював класичний сценарій: колектив обрав жертву і безжально її цькував. Саме Віра несла на собі цей важкий хрест. І ось тепер, рівно через тридцять років після випускного, вони зібралися знову.

Колишні учні вирішили зустрітися за келихом ігристого, щоб віддатися ностальгії. Насправді ж це перетворилося на справжній ярмарок марнославства, де кожен прагнув похвалитися своїми досягненнями та статками. Жінки прийшли при повному параді, демонструючи брендові вбрання та дорогі ювелірні вироби. У Ольги Соколової, наприклад, у мочках виблискували акуратні діаманти.

— Олечко, ти просто засліплюєш своєю красою! Роки над тобою не владні! — Ігор із захопленням втупився у свою давню шкільну симпатію. — Як же несказанно пощастило твоєму В'ячеславу!

— Ще б пак не пощастило! — самовдоволено усміхнулася Оля, кокетливо поправляючи локон, щоб виставити камінці напоказ. — Мій чоловік часу дарма не гаяв, на відміну від декого, і відхопив собі шикарну жінку. Славік у мене взагалі золото, бачили біля входу шикарну червону іномарку?

— Невже твоя машина? — П'ятаков миттєво змінив глузливий тон на серйозний.

— Новенька Ауді, із салону.

— Олю, серйозно твоя? Звідки такі шалені кошти? — не вгамовувалися однокласники.

— Чоловік балує, П'ятаков. Він мене обожнює і ні в чому не відмовляє, купуючи все найдорожче.

— А я ось сам себе люблю і забезпечую. Наступного місяця теж чекаю на доставку новенького авто, — вирішив вставити свої п'ять копійок Іван Зотов. — Сім'єю не обзавівся, то чому б не порадувати себе коханого?

— Це точно, ти ж у нас затятий холостяк! Днюєш і ночуєш у своїй клініці, але там нудьгувати не доводиться — практикантки з кожним роком усе свіжіші! — голосно заржав Олександр.

Роки минали, а манери П'ятакова залишалися незмінними: сам пожартував, сам і оцінив свій жарт.

— Поки не знайшов ту саму, єдину. У мене підхід серйозний, не те що у тебе! — парирував Іван Сергійович. У свої роки він уже обіймав посаду завідувача хірургії.

— А що я? Прийшов, побачив, окольцював! Чверть століття живемо душа в душу, доньки виросли справжніми красунями! — Олександр завжди з гордістю відгукувався про своїх домочадців. — До того ж, ми скоро святкуємо новосілля у власному будинку.

— Нічого собі! — захоплено протягнув Ростислав Дубченков, колишній головний шкільний хімік. — І в якому ж районі ти хороми вибудував? Мабуть, в елітних Берізках?

— Скажеш теж! Щоб купити житло в Берізках, мені потрібно все життя рибальськими снастями торгувати. Але місце теж гідне — нове котеджне селище за містом, там і влаштуємося.

— Красунчик, П'ятаков! Хто б міг порадити: у школі з двійки на трійку перебивався, пророкували тобі долю двірника. А виріс у солідного бізнесмена!

Єлизавета Ігнатьєва, визнана королева їхнього випуску, зробила витончений ковток шампанського і зміряла шкільного хулігана оцінюючим поглядом. Виглядала вона бездоганно: виточена фігура, салонна укладка, професійний макіяж і свіжий яскраво-червоний манікюр. Справжня власниця студії краси, ні дати ні взяти.

— Ми з чоловіком теж підшукуємо особняк у тих краях. Юра пристойно розкрутився і планує зробити мені щедрий презент до дня народження, — хвалькувато промовила Ліза, звичним жестом прокручуючи масивний перстень із діамантом. — Щоправда, публіка там закрита. У Берізках селяться виключно вершки суспільства.

— Ох, пощади, зараз осліпну від твого блиску і пишноти! — знову зареготав Саша. — Подумаєш, вчився я абияк. Шкільні оцінки взагалі нічого не вирішують у реальному житті.

Час розставив усіх по своїх місцях, чи не так, Опудало? Ось ти у нас була круглою відмінницею, зіркою вчительської. І чого ти домоглася? Ні нормальної роботи, ні чоловіка, ні машини. Так, писала твори без помилок і формули лускала як горішки. А толку-то нуль.

— Жодного толку, — абсолютно рівним тоном відповіла Віра, яка до цього моменту не зронила ні слова.

— Та годі тобі, хоч поїси нормально на дурняк. Готують тут просто божественно. Навертай салати, та й м'ясні страви тут вище за будь-які похвали.

З цими словами П'ятаков підчепив на виделку здоровенний шматок копченого м'яса і цілком запхнув його до рота.

— Вірочко, а ти чим у житті займаєшся? Виглядаєш точнісінько як у юності. В архіві працюєш чи в бібліотеці? — Ліза зміряла її поглядом, у якому читалася зверхність навпіл із гидливою жалістю.

— З чого такі висновки про бібліотеку?

— Та від тебе за версту віє нафталіном і книжковим пилом. Справжня бібліотекарка, що тридцять років тому, що зараз! — заливисто розсміялася Ігнатьєва.

— Ви не вгамовувалися, я отримала диплом харчового технолога.

— Звичайна кухарка! Сміх та й годі! Для кухарки ти занадто кістлява! — радісно промикав П'ятаков, не перестаючи жувати.

— Помиляєшся, я не працюю кухарем, — з ноткою втоми промовила Віра. — Ти б їжу прожував для початку, а то вдавишся, і свято буде зіпсоване.

— Не переживай за мене. З нами за столом сидить дипломований лікар. Якщо що, Ванька Зотов поверне мене з того світу. Скажи, друже? — він підмигнув Зотову, який з похмурим виглядом спостерігав за цією словесною екзекуцією.

— Можу і не встигнути, дивлячись у яке горло шматок піде, — сухо відповів хірург.

— Я на тебе розраховую, док! Я просто відірватися не можу від цих делікатесів. Не дивно, що сюди бронь за кілька місяців. Лізавето, зізнавайся, як тобі вдалося вибити для нас столик?

Я намагався сюди дружину зводити — місць немає взагалі.

— Чоловік підключив свої канали. Якщо чесно, без поняття, як він це провернув. Просто я захотіла, щоб наш ювілей пройшов у найпрестижнішому закладі.

— Виходить, він у корж розбився, але дістав місця в ресторані «Віра».

— Головне, що результат очевидний. Тож будьте мені вдячні, дорогі товариші. Без моїх зв'язків ми б зараз давилися жорстким шашликом у якій-небудь придорожній забігайлівці.

— Від хорошого шашлика я б не відмовився. Але такого фантастичного м'яса, як тут, я в житті не куштував, — промикав Саша. — Я б тут харчувався щодня, якби володів нафтовою вишкою.

І знову зал сповнив його гучний, самовдоволений сміх.

— Слухай, Опудало, а ми робили ставки, що ти проігноруєш зустріч. Скидалися ж по-крупному, — Ігор підсунув ближче салатник і заповзявся активно накладати собі порцію. — У дитинстві в тебе вічно ні копійки за душею не було. Ні на свята, ні на потреби класу не здавала, тремтіла над кожним рублем. Що змінилося? Звідки такі грошищі на одну вечерю? Мамуля профінансувала? Хоча вона ж тобі і в школі на кишенькові витрати не виділяла. Як зараз пам'ятаю ту вкрадену булку з буфету. Тебе тоді перед усією школою ганьбили, дивом з вовчим квитком не вигнали. Оцінки врятували.

— Моєї мами не стало п'ять років тому, — відчужено промовила жінка, спрямувавши погляд кудись удалечінь.

Ця безтактна тирада Ігоря миттєво відкинула її в болюче минуле, яке вона мріяла стерти з пам'яті. Їхня сім'я тулилася в крихітній «однокімнатці», виданій батькові на підприємстві. Мабуть, це була єдина його заслуга перед дружиною і донькою. Чоловік страждав на важку форму алкоголізму і регулярно бив дружину. Чим могла розлютити його тиха бібліотекарка, яка мухи не скривдить і ніколи не зривалася на крик?

Маленька Віра не знаходила відповідей. Складно зрозуміти логіку тирана, який пропивав життя до самого фатального зимового вечора, коли він замерз на смерть за два кроки від рідного під'їзду. Якби не цей випадок, він би продовжував мучити своїх близьких довгі роки.

Скромний бюджет сім'ї зникав в алкогольному чаду батька, тому дівчинка була ізгоєм, що не здає гроші на шкільні заходи. А ту злощасну випічку вона дійсно поцупила від безвиході. У свої п'ятнадцять років вона часто голодувала. У кухонних шафах лежали тільки дешеві макарони, не було навіть дрібки цукру. І тут у їдальні вона побачила піднос з пилу з жару — ароматні плетінки, щедро обсипані цукровою пудрою. Шлунок звело так, що вона не стрималася. Схопила одну, вибігла в коридор і запхнула в рот цілком.

Вчителька математики застукала її на місці злочину і потягла до кабінету директора. Далі були публічні приниження, крики і сльози. Ситуація здавалася Вірі чудовищно несправедливою. Від стресу і сухоїжі у неї почалася дика печія, а стоячи перед зловтішним натовпом, вона шкодувала лише про те, що не вкрала ситний пиріжок з м'ясом. Вдома екзекуція продовжилася — батько жорстоко відшмагав її ременем.

— У нашому роду злодіїв не було! Я чесний трудівник! Не смій марати моє прізвище, паршивка! — репетував він тоді.

Слухати це було нестерпно гірко. Ця людина жодного разу в житті не похвалила доньку за відмінний табель, за призові місця на міських турнірах з літератури та історії. Тоді він не згадував про гордість за прізвище. Але варто було зголоднілій дитині оступитися, як послідувала жорстока розправа.

Мати намагалася закрити її собою, але теж потрапила під гарячу руку. Зовнішній вигляд Віри викликав жалість: гардероб був не просто бідним, а злиденним. Діряві светри штопалися, підошва на черевиках відвалювалася, а джинси вицвіли до невпізнання. Дівчинка цілий рік носила одну й ту саму дешеву водолазку. Шкільний колектив не упускав шансу познущатися з її пошарпаного пальта і стоптаного взуття. У неї плювали жуйкою, бруднили стілець крейдою і ліпили на спину принизливі таблички «Опудало». Діти виявили неймовірну жорстокість до виснаженої, голодної однолітки.

Вікном в інший світ для неї стала література. Віра з головою поринула в навчання, зубрила предмети на п'ятірки, а вечори проводила у мами на роботі, у читальному залі. Там вона запоєм вивчала шедеври зарубіжної прози. Перегортаючи сторінки, дівчинка вірила, що десь існує щире кохання, багатство і справжнє щастя. Що світ не обмежується їхньою похмурою квартирою та агресивними підлітками.

Отримавши атестат, вона немов розчинилася в повітрі. Колишні товариші по класу не цікавилися її долею. А Віра тим часом успішно вступила до університету, освоюючи тонкощі харчової промисловості. Її заповітною мрією була робота на кондитерській фабриці або в ресторанному бізнесі. Дівчина підсвідомо тягнулася туди, де достаток їжі назавжди викреслить з пам'яті страх залишитися голодною. Дитяча травма з украденою булочкою залишила глибокий шрам у її душі.

Одного разу, повернувшись із занять (на той час батько вже рік як лежав у могилі, і вдома стало безпечно), вона застала маму в піднесеному настрої.

— Донечко, ні за що не повіриш, хто нам телефонував!

— І хто ж?

— Іван Зотов. Хлопчик із хорошої лікарської родини. Сказав, що пішов стопами батьків, у медичний.

— Яке йому до нас діло?

— Шукав зустрічі з тобою.

— Мамулю, я на дух не переношу нікого з цієї зграї. Якщо ще раз набере — відповідай, що я переїхала на інший кінець світу або зовсім померла! — з роздратуванням кинула студентка і зникла за дверима ванної.

Насправді Ваня їй таємно симпатизував, але різниця в статусі здавалася нездоланною. Де вона, жалюгідне Опудало, і де спадкоємець престижної династії лікарів? Варто визнати, Зотов ніколи не брав участі в її цькуванні, але й на захист не ставав. Мабуть, не вистачало сміливості суперечити П'ятакову і компанії.

Зараз Віра обводила поглядом цих людей і заново переживала весь той шкільний біль. До горла підкотив зрадницький клубок, а очі защипало від сліз. Але вона не зробить їм такої приємності. Плакати через цих жалюгідних снобів, що міряються мікроскопічними діамантами, вона точно не стане. Жінка потягнулася за келихом, збираючись взяти слово, як раптово приміщення занурилося в темряву.

Серед гостей прокотився гул невдоволення, який перервав суворий металевий голос:

— Науме Сергійовичу, потрудіться пояснити, що відбувається.

— Ми знову зіткнулися з неполадками…

— Я неодноразово вимагала розібратися з електрикою!

— Усі неполадки були усунені, Віро Іванівно. Можливо, це аварія на міській лінії.

— А уявіть, якби у нас гуляло масштабне весілля? Я сотню разів попереджала: за найменші ризики буду звільняти без розмов. Яких заходів вжито на даний момент?

— Віро Іванівно, дозвольте…

— Негайно вмикайте генератор. Чекаю на вас у своєму кабінеті через десять хвилин. Виконувати.

Спалахнуло освітлення, і в ресторані запанувала гробова тиша. Присутні застигли з виделками в руках. Усі погляди схрестилися на Вірі, яка як ні в чому не бувало дегустувала порцію крабового салату.

— Подруго, я не недочув? Це зараз твої розпорядження були?

— П'ятаков витріщив на неї очі, розгублено перезираючись із сусідами по столу.

— Цілком правильно.

— А ти тут на якій посаді? Керуюча, чи що?

— Беріть вище. Я власниця цього місця. Це мій заклад.

Чоловік видав здивований свист і втратив дар мови.

— Вірочко, — голос Лізи вперше за десятиліття зазвучав улесливо. — Ти не жартуєш? Це ж найелітніший ресторан нашого мегаполісу. Ходять чутки, що ним керує якась неймовірно успішна і потайна бізнесвумен Віра Авдєєва.

— Рада представитися особисто. Прізвище Авдєєва дісталося мені від чоловіка, а ресторан отримав моє ім'я.

— Стривай, то твій чоловік… той самий Авдєєв?

— Так, ви не помилилися.

— Виходить, і кондитерське виробництво «Віра» належить вашій родині? — обличчя Ігнатьєвої спотворилося від пекучої заздрості, на тлі якої потьмяніли навіть її хвалені коштовності.

— Саме так. І наш сімейний особняк знаходиться в тому самому закритому селищі Берізки, на яке Олександру П'ятакову не вистачає коштів, — незворушно промовила вона. — Уявляєте, ваше шкільне Опудало влаштувалося там, куди вам вхід закритий назавжди.

— Заради чого ти влаштувала весь цей цирк? Могла б просто проігнорувати запрошення, — насупився Ігор.

Апетит у присутніх зник остаточно. Віра спокійно відсунула порожню тарілку і пригубила вино.

— Столик бронювали через мого керуючого. Але коли я побачила списки гостей, зрозуміла, що зобов'язана бути присутньою. У глибині душі жевріла надія, що з роками ви порозумнішали і навчилися поводитися по-людськи. Я навіть попросила кондитерів спекти для нас шикарний святковий торт. Мріяла, що ми мило поспілкуємося, згадаємо веселі моменти. Я давно відпустила старі образи. У мене підростає син, я чудово розумію підліткову психологію. Але ви з перших же хвилин заповзялися ворушити брудну білизну, пригадали мені прізвисько і ту нещасну крадену здобу. Так, я голодувала через батька-п'яницю, вам цього не зрозуміти. Я щиро вірила в тепле возз'єднання, а на ділі занурилася в те саме шкільне болото. Якби не цей інцидент зі світлом, страшно уявити, скільки б ще вигадок я про себе почула. Можете приступати до десерту, його зараз подадуть. А мій час вичерпано. Прощавайте. Науме Сергійовичу, чекаю на вас у себе, пора вирішувати робочі питання.

Вона покинула зал, залишивши шокованих однокласників у гнітючій тиші. Розкішний торт так і залишився неторканим.

— Ну й справи, ось це ми сіли в калюжу. Виходить, вона місцева мільйонерка: ресторани, заводи, пароплави? — протягнув П'ятаков, почухуючи потилицю.

— І чоловік у неї — людина з величезним впливом. Мій благовірний зі шкіри пнувся, щоб налагодити з ним контакти, та тільки де вони, а де ми, — приречено зітхнула Ліза.

— Слухайте, а може, спробуємо вибачитися і покличемо її назад? — не здавався Олександр. — Чайку посьорбаємо з тортом, поговоримо як цивілізовані люди.

— Цивілізованими треба було бути від самого початку, а ви поводилися як зграя гієн, — похмуро кинув Іван.

— Ой, хто б казав! Ми тут усі монстри, а ти сидиш у сліпучо-білому халаті, свята людина! — зірвався на крик Ігор. — Залиш свої нотації при собі. Загалом, банкет закінчено, я викликаю таксі.

Через деякий час Віра переглядала звіти у своєму затишному кабінеті, коли у двері несміливо постукали.

— Віро, ти тут?

— Так.

— Це Ванька Зотов. Дозволиш увійти?

— Проходь.

— Ваша зустріч добігла кінця?

— Так, усі розбіглися.

— А ти якими долями?

— Хотів віч-на-віч переговорити. Віро, поділися секретом, як ти змогла досягти таких висот?

— Про що ти?

— Ну, стати настільки забезпеченою.

— Секрету немає: багато вчилася, гарувала без вихідних, мріючи вирватися з комунального пекла. Дослужилася до головного технолога, а там і з чоловіком доля звела. Ми обоє починали з нуля. Борсалися в цьому котлі, не опускаючи рук, і в підсумку сколотили пристойний капітал.

— Віро, я давно хотів зізнатися… в юності ти мені шалено подобалася, просто я був занадто боязким.

— Чому ж?

— Через ярлик «Опудало»?

— Мабуть, так. Панічно боявся стати ізгоєм разом із тобою. Думав, не впораюся із суспільним осудом.

— Дивно чути це від хірурга. Твоя професія вимагає сталевих нервів і твердого характеру.

— У роботі все інакше.

— Сумніваюся.

— Тобі з боку видніше.

У цей момент екран Віриного смартфона яскраво засвітився.

— Треба ж, а П'ятаков хлопець без комплексів. Уже строчить повідомлення: благає вибити йому іпотеку на котедж у Берізках за пільговими ставками.

— Ну й блазень гороховий.

— Підеш йому назустріч?

— Ще чого, — щиро розсміялася власниця ресторану. — Цим людям із минулого життя я не подам і склянки води.

— А чому ти тоді проігнорувала мої дзвінки в студентські роки?

— Тому що для мене ти був частиною їхньої зграї.

— Це брехня. Я ніколи не опускався до образ і підлостей.

— Правильно, але ти мовчки за всім цим спостерігав. Навіть не знаю, яка з цих позицій гірша.

— Розумію тебе. Вибач.

— Гаразд, Іване, за мною прибула машина. Сім'я чекає. Завтра у нас рейс до Італії, треба ще речі спакувати. Не смію більше тебе затримувати. Набирай, якщо щось термінове.

— На жаль, не можу відповісти взаємністю. Прощавай.

Більше шляхи Віри з колишніми однокласниками ніколи не перетиналися. Періодично хтось із них обривав їй телефон, сподіваючись випросити послугу чи протекцію впливового чоловіка. Але жінка залишалася непохитною, навіть не намагаючись вникати в їхні турботи. Вона просто продовжувала насолоджуватися кожною миттю свого благополучного і щасливого життя.
Коментувати
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Герої»

Усі історії рубрики