Вона зайшла до дому втомлена, з блідим обличчям, притискаючи до грудей тонку сумку. Біля входу зняла туфлі, поставила їх рівно, як завжди, ніби порядок міг захистити від хаосу. На шиї в неї не було прикрас, лише маленький срібний хрестик, який вона носила під одягом і ховала навіть від нього.
Саїд чекав у вітальні.
Він сидів у кріслі, не вмикаючи телевізора. Перед ним на низькому столику лежали фотографія хлопчика, лист і медичні квитанції.
Марія побачила їх не відразу. Спершу помітила його обличчя.
— Що сталося? — спитала вона.
Її голос був тихий. Вона ще не зрозуміла.
Саїд не відповів.
Вона зробила два кроки, і погляд упав на столик. Сумка зісковзнула з плеча й ударилася об підлогу глухим звуком. Марія вхопилася рукою за спинку дивана. Губи в неї зблідли.
— Ти… — Вона ковтнула. — Ти відкрив сейф?
Він мовчав.
— Ти обіцяв, що це моє.
— Хто це? — нарешті спитав він.
Голос вийшов хрипкий, майже грубий.
Марія подивилася на фотографію так, ніби хотіла затулити її собою.
— Мій син.
Два слова зависли між ними. Прості. Страшні.
Саїд повільно підвівся.
— У тебе є син?
Вона кивнула. Дуже маленьким рухом.
— Скільки йому?
— Сім.
— Сім, — повторив він. — Ми одружені майже рік. Ти жила в моєму домі. Їла за моїм столом. Спала поруч зі мною. І весь цей час у тебе був син?
Марія стиснула пальці так сильно, що кісточки побіліли.
— Так.
Він усміхнувся, але в цій усмішці не було веселощів.
— Ти вважала це дрібницею?
