— Ти казала, загубила біля магазину.
— Я не загубила. Її взяла Марина.
Артем насупився.
Марина була молодшою сестрою Оксани. У їхній родині її ім’я вимовляли з різною інтонацією: Оксана — із жалем, Артем — із роздратуванням, теща — з вічним виправданням. Марині було двадцять сім, вона то вчилася, то кидала, то працювала адміністраторкою, то «займалася проєктом», то жила в чергового чоловіка. Вона могла прийти серед ночі з валізою й плакати на кухні, а за тиждень позичити гроші й зникнути.
— До чого тут Марина? — спитав Артем.
— Вона оформила на мене позики.
У кімнаті стало так тихо, що чути було, як у ванній капає кран.
— Які позики?
— Онлайн. Спочатку одну. Потім ще. Я дізналася, коли почали дзвонити колектори.
Артем повільно підвівся.
— Скільки?
Оксана заплющила очі.
— Сто вісімдесят тисяч. Із відсотками вже більше.
— Ти три місяці мовчала?
— Я намагалася розібратися. Марина обіцяла повернути. Клялася, що це помилка, що їй просто треба було закрити борг, що вона все погасить.
— І ти їй повірила?
— Вона моя сестра.
— А я хто? — тихо спитав Артем.
Оксана ніби зіщулилася.
— Я боялася тобі сказати. У нас і так кредит за ремонт, твоя мама хворіє, Паші потрібні заняття. Ти тоді сказав, що ще одна проблема — і ти не витримаєш. Я подумала… я сама впораюся.
Артем провів долонею по обличчю. Кісточки саднили після удару об стійку. Біль став реальним, майже рятівним.
— А кур’єр?
Оксана подивилася на молодого чоловіка.
— Його звати Роман.
— Узагалі-то Раміль, — тихо поправив він. — Але в застосунку пишу Роман, так простіше.
— Він доставляв замовлення Марині того вечора, коли вона була в нас. Пам’ятаєш, вона приходила нібито по шарф? Я тоді пішла в душ. Вона взяла мою картку з гаманця, сфотографувала паспорт, який лежав у папці з документами.
— Звідки ти знаєш?
Оксана взяла папку з комода, дістала кілька аркушів і телефон.
— Бо одна мікрофінансова контора надіслала мені копію заявки. На фото видно кухонний стіл. Наш. І у відображенні в чайнику — Марина. Погано видно, але видно. А Раміль бачив, як вона виходила з нашої квартири з моїм паспортом у руці. Він тоді подумав, що це її документи. Потім випадково впізнав мене, коли привіз замовлення в ательє. Сказав, що може підтвердити.
Раміль кивнув, ніяково переминаючись.
— Я не відразу зрозумів, що це важливо. Жінка взяла документ, телефон тримала. Я кур’єр, я не лізу. Але потім Оксана спитала, чи пам’ятаю я. Я пам’ятаю, бо вона тоді дуже нервувала й сказала: «Якщо хтось спитає, мене тут не було». Дивно було.
Артем слухав і не міг укласти почуте в голові. Зрада виявилася іншою, не тією, яку він намалював собі за двадцять сім хвилин дороги. Але легше не стало. Навіть гірше. У їхній дім справді зайшла зрада — тільки не через Оксану, а через її мовчання, через сестру, через страх, через документи, які лежали у звичайній папці поруч із гарантійними талонами.
— Чому сьогодні? — спитав він. — Чому він тут зараз?
