Оксана дістала з папки конверт.
— Бо завтра вранці в нотаріуса мама збирається підписати довіреність на Марину. На продаж дачі.
— Якої ще дачі?
— Маминої. Тієї, що лишилася від батька. Марина переконала її, що продасть ділянку й закриє всі борги. Мама вірить, що борги мої. Марина їй сказала, що я набрала позик і втягнула її, а ти нібито не знаєш, бо я витрачаю гроші на… — вона запнулася, ковтнула, — на коханця.
Артем усміхнувся без радості.
— Зручно.
— Сьогодні Раміль мав передати мені запис із відеореєстратора свого велосипеда. У нього камера на шоломі, він тоді підробляв із нею. Там видно, як Марина виходить із під’їзду з моїм паспортом. Він знайшов стару карту пам’яті. Довго шукав. Привіз одразу після зміни. А Марина вже була внизу. Я бачила її з вікна. Вона стежила за під’їздом. Тому я замкнула двері й просила тебе не приїжджати. Я боялася, що ти почнеш кричати, прибіжить Марія Семенівна, Марина почує, зрозуміє, що в нас є доказ, і встигне щось зробити з мамою до ранку.
Артем повернувся до Раміля.
— Запис де?
Хлопець дістав із внутрішньої кишені маленьку карту пам’яті в пластиковому футлярі.
— Тут. Я копію теж зробив на телефон. Але якість не дуже. Треба дивитися на комп’ютері.
Артем мовчки взяв футляр. На крихітному шматочку пластику лежала, можливо, вся правда. Або чергова брехня.
— А ліки? — спитав він, не дивлячись на Оксану.
Вона притисла долоню до живота.
— У мене тиск скаче. Лікарка призначила. Я не казала, бо ти б почав хвилюватися.
— Я твій чоловік, Оксано.
— Я знаю.
— Ні, — він похитав головою. — Не знаєш. Чоловік — це не той, кого бережуть від правди, як хвору дитину. Це той, із ким разом тримають удар.
Вона відвернулася. Плечі в неї здригнулися.
— Я не хотіла тебе втратити.
— А вийшло?
Вона не відповіла.
Уночі вони майже не спали. Раміль пішов лише після того, як Артем скопіював запис на ноутбук. Перед виходом він довго перепрошував, хоча не був винен ні в чому. Артем провів його до ліфта, сунув йому гроші на таксі, той відмовився, потім усе ж узяв, бо очі в нього злипалися від утоми.
Марія Семенівна визирнула в щілину.
— Ну що, розібралися?
Артем подивився на неї так, що вона відразу зачинила двері.
На записі справді було видно багато. Камера тремтіла, картинка стрибала, але під’їзд, їхній поверх, Марина у світлому пальті й її нервове обличчя впізнавалися виразно. Вона вийшла з квартири, тримаючи в руках темно-синю обкладинку паспорта й телефон. На сходовому майданчику зупинилася, сфотографувала сторінку, потім сунула паспорт у сумку й спустилася вниз. Дата й час збігалися з тим вечором, коли вона приходила «по шарф».
Оксана сиділа поруч із Артемом на кухні. Між ними стояв холодний чай і тарілка із засохлим пирогом. Паша спав, але неспокійно вовтузився за стіною.
— Чому ти одразу не пішла в поліцію? — спитав Артем.
— Я ходила.
Він підвів голову.
— Коли?
— Через тиждень після перших дзвінків. Мені сказали писати заяву. Я написала. Потім дільничний дзвонив Марині, вона прийшла з мамою. Мама плакала й казала, що я руйную сім’ю. Марина влаштувала істерику, обіцяла все закрити. Я забрала заяву.
Артем заплющив очі.
— Оксано…
— Я знаю. Не треба. Я сама себе за це ненавиджу.
Вона сиділа, зіщулившись, як дівчинка після покарання. Під очима залягли тіні. Артем уперше за вечір побачив не підозрювану, не зрадницю у власній голові, а жінку, яка три місяці прокидалася з чужим боргом на шиї й сама намагалася витягти себе, чоловіка, сина й матір із чужої брехні.
Але образа не зникла. Вона просто змінила форму.
— Ти мені не довіряла, — сказав він.
— Я боялася, що ти зненавидиш мою сім’ю.
— Я вже ледь не зненавидів тебе.
Вона зітхнула, і цей зітх був страшніший за сльози.
— Я бачила.
Ранок прийшов сірий, мокрий. У вікні висів туман, двірники у дворі ліниво штовхали калюжі мітлами. Паша їв кашу мовчки, опустивши очі. Артем намагався всміхнутися йому, але в сина тремтів підборідок.
— Ви розлучаєтеся?
