— раптом спитав він.
Ложка дзенькнула об тарілку.
Оксана зблідла.
— Ні, синочку.
Паша подивився на Артема.
— Тату?
Артем повільно видихнув. Він не знав, що буде далі. Не знав, чи зможе знову спокійно спати поруч із Оксаною, не згадуючи вчорашнього повідомлення. Але син чекав відповіді, і ця відповідь мала бути чесною хоча б настільки, наскільки дитина могла витримати.
— Ми посварилися, — сказав він. — Сильно. Але ми поруч. І тебе ніхто не покидає.
Паша кивнув, але їсти не став.
За годину вони втрьох були біля дому тещі. Наталія Іванівна жила в старій двокімнатній квартирі на першому поверсі, де завжди пахло валер’янкою, смаженою цибулею й накрохмаленими серветками. Двері відчинила Марина.
Вона була вже нафарбована, у бежевому пальті, з акуратною зачіскою. Побачивши Артема, миттю всміхнулася надто широко.
— О, які люди. А ми якраз збираємося. Мамо, Оксана приїхала!
Оксана стояла поруч із чоловіком, стискаючи папку. Артем помітив, як у неї побіліли пальці.
— Нам треба поговорити, — сказала вона.
— Звісно, — Марина схилила голову. — Тільки швидко. У нас запис до нотаріуса.
— Нікуди ви не поїдете.
Усмішка Марини зникла на частку секунди, потім повернулася.
— Артеме, ти чого такий грізний зранку? Знову Оксана драму влаштувала?
Із кімнати вийшла Наталія Іванівна. Маленька, кругленька, у вовняній кофті, з хусткою на плечах. Обличчя в неї було змучене, очі опухлі.
— Не починайте, діти. Я вже вирішила. Продамо дачу, закриємо борги, і досить ганьби.
— Мамо, — Оксана ступила до неї, — це не мої борги.
Наталія Іванівна відвела погляд.
— Оксаночко, не треба. Марина мені все розповіла. У кожного буває слабкість. Я тебе не засуджую.
— Яка слабкість?
Мати знітилася, губи її затремтіли.
— Ну… чоловіки… гроші… Я не хочу в це лізти. Головне — сім’ю зберегти.
Артем відчув, як злість знову підіймається в ньому темною хвилею.
Марина зітхнула театрально.
— От бачиш, Оксано? Ти довела маму до тиску. Визнай уже, що помилилася. Ми всі допоможемо.
— Ти оформила позики на моє ім’я, — сказала Оксана.
— Господи, знову.
— Ти вкрала мій паспорт.
— Яка маячня.
— У нас є запис.
У кімнаті ніби стало холодніше.
Марина подивилася на папку. Потім на Артема. Потім раптом розсміялася.
— Запис? Який запис? Із вашої камери?
