Та я у вас сто разів була. І паспорт твій брала, так. Ти сама просила подивитися дані для заяви до школи. Що ти тепер вигадуєш?
Оксана відкрила папку, дістала роздруківки заявок.
— Ось заявки. Фото зроблені на моїй кухні. Час — після твого візиту. На одній фотографії видно твоє відображення.
Марина вихопила аркуш, кинула погляд і зім’яла.
— Це нічого не доводить.
— А запис із під’їзду?
— Монтаж.
— Раміль бачив тебе.
Марина сіпнулася.
— Хто?
Саме це коротке «хто» видало її сильніше, ніж усе інше. Вона знала, що хтось був. Вона боялася імені.
Наталія Іванівна повільно опустилася на стілець.
— Мариночко?
— Мамо, не слухай їх! Вони хочуть дачу забрати. Артем давно на неї задивляється. Він же вічно ниє, що грошей нема!
— Я на вашу дачу дивився тільки тоді, коли дах там латав, — сказав Артем.
Марина повернулася до нього.
— А ти взагалі мовчи. Тебе вчора дружина з кур’єром зачинила, а ти сьогодні її захищаєш? Мужик називається.
Оксана заплющила очі. Артем побачив, як у неї сіпнулася щока.
Він чекав, що ці слова знову вдарять у ревнощі. Але вдарили інакше — брудом. Марина використала те, що сама ж і підлаштувала через сусідські очі, через плітки, через розрахунок на його запальність.
— Це ти подзвонила Марії Семенівні? — спитав він.
Марина звела брови.
— Я? Навіщо?
— Бо вона надто точно знала, коли Раміль увійшов. І надто швидко вирішила, що відбувається зрада.
— Може, тому що так і виглядало?
— Ти стояла внизу, — сказала Оксана. — Я тебе бачила з вікна.
— Бачила вона. У тебе нерви, сестричко. Таблеточки пий.
Наталія Іванівна раптом підняла руку.
— Досить.
Усі замовкли.
Вона подивилася на Марину. Довго, важко, наче вперше бачила не молодшу улюблену доньку, яку треба рятувати, а дорослу людину з чужими очима.
— Ти брала паспорт Оксани?
Марина скривилася.
— Мамо, ну брала. Але не крала. Мені треба було дані звірити.
— Позики ти оформляла?
