— Ні.
— Тоді чому ти вчора сказала мені, що Оксана зустрічається з кур’єром?
Оксана різко підвела голову.
Марина зблідла.
— Я не…
— Сказала, — тихо продовжила мати. — Перед тим як ми лягли. Сказала: «Не дивуйся, мамо, якщо Артем скоро дізнається. Вона зовсім сором утратила». Я тоді подумала, звідки ти знаєш. А зараз розумію.
Марина мовчала.
Артем відчув, як напруга в кімнаті змінюється. Правда ще не перемогла, але брехня вперше дала тріщину не на папері, а в живій людині — у матері, яка надто довго заплющувала очі.
— Мамо, — Марина раптом присіла перед Наталією Іванівною, взяла її за руки. — Я хотіла як краще. Так, я взяла гроші. Але я збиралася повернути! Я не думала, що так вийде. Там відсотки шалені. Мене саму обдурили. Якби ми продали дачу, я б усе закрила, і ніхто б не постраждав.
— Ніхто? — голос Оксани став глухим. — Мені три місяці дзвонили й називали шахрайкою. Мені погрожували описом майна. Я боялася відчиняти двері. Паша чув, як я плачу у ванній. Артем думав, що я йому зраджую. Мама збиралася продати пам’ять про батька. Ніхто не постраждав?
Марина заплакала різко, зло, без сорому.
— А мені що робити було? Мене Денис кинув із боргами! Мені щодня дзвонили! Я не спала! Ти завжди правильна, у тебе чоловік, дитина, квартира. А мені ніхто не допомагав!
— Я допомагала тобі все життя, — сказала Оксана. — Грошима, речами, нічлігом, розмовами. Але ти не допомоги просила. Ти взяла моє ім’я й сховалася за ним.
Наталія Іванівна прибрала руки.
— Ми їдемо не до нотаріуса, — сказала вона. — Ми їдемо в поліцію.
Марина скинулася.
— Мамо, ти не можеш!
— Можу.
— Ти посадиш рідну доньку?
— Я хочу врятувати іншу рідну доньку. І онука. І, може, тебе теж, поки ти остаточно не згнила.
Після цих слів Марина перестала плакати. Обличчя її стало порожнім і злим.
— Добре, — сказала вона. — Хочете війни? Буде вам війна. Я скажу, що Оксана сама дала мені документи. Що Артем погрожував мені. Що запис підробили. Подивимося, кому повірять.
Вона схопила сумку й кинулася до дверей. Артем було ступив за нею, але Оксана втримала його.
— Не треба. Нехай іде.
— Вона втече.
— Не втече. У неї тут усі речі. І борги. Від них далеко не втечеш.
Заява зайняла не десять хвилин і не годину. Їх посадили на жорсткі стільці в коридорі відділку, де пахло пилом, паперами й дешевим освіжувачем. Оксана заново розповідала все: про картку, про паспорт, про дзвінки, про стару заяву, яку забрала. Артем бачив, як їй важко вимовляти вголос те, що вона ховала навіть від себе. На слові «коханець» вона спіткнулася, почервоніла, але договорила.
Раміля викликали пізніше. Він прийшов у тій самій куртці, невиспаний, із роздрукованим маршрутом замовлень за той вечір і копією запису. Сидів рівно, відповідав тихо, але впевнено. Коли слідчий спитав, чому він узагалі вирішив допомогти, він знизав плечима.
— У мене мама сама. Якби з нею так вчинили, я б хотів, щоб хтось не пройшов повз.
Оксана відвернулася до вікна. Артем помітив, як вона нишком витерла сльозу.
Марину знайшли ввечері в знайомої. Вона спершу заперечувала, потім визнала частину, потім знову заплуталася. У її телефоні виявилися листування з позиками, фотографії Оксаниної документів, повідомлення Денисові: «Сестра не дізнається, у неї чоловік тупий, усе схаває» і «Сусідці треба натякнути, хай влаштує пожежу». Денис, колишній Маринин чоловік, виявився не романтичним лиходієм, а таким самим боржником, який швидко переклав провину на неї, щойно відчув небезпеку.
Але юридична правда рухалася повільно. Тижні тягнулися один за одним. Оксані й далі дзвонили кредитори. Приходили листи. Вона здригалася від кожного сповіщення, від кожного незнайомого номера. Артем писав заяви, їздив із нею в контори, вимагав призупинити стягнення через шахрайські дії. Десь приймали документи спокійно, десь знизували плечима, десь казали: «Чекайте перевірки».
Удома стало тихо. Не мирно — саме тихо. Як після пожежі, коли стіни ще стоять, але пахнуть гаром.
Артем повернувся на склад, отримав догану й позбувся премії. Начальник бурчав, що особисті справи не повинні заважати роботі, але потім, коли Артем мовчки підписав наказ, сунув йому в кишеню зміну на вихідні.
— Там доплата, — сказав він, не дивлячись. — І не дякуй.
Оксана далі працювала в ательє. Увечері вона сідала за машинку, і в квартирі стрекотіла голка. Раніше цей звук дратував Артема, тепер чомусь заспокоював: значить, вона поруч, не ховається, не зникає в таємницях. Але між ними лежала тріщина. Вони говорили про Пашу, про рахунки, про заяви, про продукти. Про себе — майже ні.
Однієї ночі Артем прокинувся від того, що Оксана плакала на кухні. Не голосно, не навзрид — тихо, беззахисно, прикривши рот долонею.
Він підійшов, зупинився у дверях.
На столі лежав її телефон. На екрані — старе повідомлення Марини: «Ти ж сестра. Не вбивай мене».
— Я винна, — сказала Оксана, не підводячи голови. — Не за позики. За те, що впустила це в наш дім. За те, що мовчала. За те, що ти вчора… тоді… дивився на мене як на чужу.
Артем сів навпроти. Довго мовчав.
— Я теж винен.
Вона підвела очі.
— У чому?
