П’ятничний вечір поволі густішав за скляною стіною високої офісної будівлі. Велике місто внизу ще не збиралося стихати: проспектами тяглися щільні потоки машин, світлофори блимали червоним і зеленим, люди біля переходів здавалися з висоти маленькими темними постатями, що поспішали кожен до своєї втоми, до своїх вечерь, розмов і незавершених справ.
Оксана Кравченко стояла біля панорамного вікна на двадцять третьому поверсі й дивилася вниз так, ніби намагалася навести лад не лише в міському хаосі, а й у власній голові. Вона любила цей краєвид. Чомусь він завжди повертав їй відчуття опори. Там, унизу, усе шуміло, вирувало, ламалося й знову починало рухатися, а тут, за товстим склом, можна було на кілька хвилин уявити, ніби життя підкоряється плану, розрахункам, дедлайнам і таблицям.
Робочий день давно скінчився, але Оксана не збиралася йти. У понеділок їй належала презентація для великого клієнта, від якого залежало надто багато: річна премія, становище її відділу, довіра керівництва, її власна репутація. На столі лежали роздруківки з правками, на екрані ноутбука ще світилася остання версія слайдів, поруч вистигала чашка міцної кави. Голова гуділа від цифр і формулювань, але це була звична втома — робоча, чесна, зрозуміла.
Саме в цю мить телефон, залишений на краю столу, завібрував. На екрані висвітилося ім’я, від якого в Оксани машинально напружилися плечі: Галина Павлівна.
Свекруха ніколи не телефонувала просто так. Її дзвінки були схожі на раптову перевірку, до якої неможливо підготуватися. Спершу лунав лагідний голос, потім з’являлося прохання, далі — докір, а якщо Оксана намагалася відмовити, розмова швидко перетворювалася на звинувачення. Вона вже знала цей сценарій майже напам’ять, але щоразу все одно сподівалася, що, може, сьогодні буде інакше.
Вона повільно вдихнула, провела долонею по волоссю й відповіла:
— Добрий вечір, Галино Павлівно.
— Оксаночко, здрастуй, моя хороша! — у слухавці пролунав цукровий, нарочито теплий голос. — Не заважаю? Ти, мабуть, знову вся в справах, у паперах. Наша розумниця, годувальниця родини.
Останнє слово прозвучало начебто жартома, але Оксана вловила в ньому знайомий відтінок. Вона відійшла від вікна й почала машинально перекладати аркуші на столі.
— Я справді зайнята. У понеділок важлива презентація.
— Ах, презентація… — протягнула свекруха так, ніби йшлося про дитячу поробку з паперу. — Усе робота, робота. А родина? Родині теж увага потрібна. Я ж не просто так телефоную. У мене завтра ювілей. Шістдесят років, між іншим. Дата серйозна.
— Я пам’ятаю, — відповіла Оксана рівно. — Ми з Тарасом збиралися приїхати до вас у неділю. Подарунок я вже підготувала.
На тому кінці повисла пауза, і Оксана відразу зрозуміла: неділя не підходить.
— У неділю… — Галина Павлівна зітхнула так тяжко, ніби її щойно смертельно образили. — Ну що це за вітання після свята? Ювілей же завтра. І я подумала: не хочу я сидіти вдома біля каструль. Усе життя біля плити, усе життя в клопотах. Хочу бодай раз відчути себе жінкою, а не безкоштовним додатком до кухні. Я замовила столик у ресторані «Горизонт». На сьому вечора. Чула про такий заклад?
Оксана завмерла….
