Мені тридцять дев’ять. Я медикиня з великим стажем, жінка, яка звикла триматися навіть тоді, коли земля йде з-під ніг. Чоловік пішов, ніби вирвав із мого життя цілу сторінку, борги зростали з кожним місяцем, а банк уже відкрито натякав, що квартира, де ще лишався його запах, скоро перестане бути моєю. Я не пила, не крала, не шукала легких грошей. Я просто втомилася виживати в країні, де лікарі отримують менше, ніж люди, які миють підлогу в аеропорту.
Одного разу в робочому чаті я побачила оголошення: у Дубай потрібна особиста медсестра для приватного пацієнта. Зарплата — величезна. Умова — повна конфіденційність.
Я вирішила, що це шанс. Останній, відчайдушний, але все ж шанс. Але коли мене провели мармуровими коридорами до нього — до шейха, про якого шепотілися, ніби він проклятий, — я зрозуміла: я ввійшла не в нове життя, а в пастку. А перша ніч у палаці перетворилася на щось таке, до чого мене не готували ні навчання, ні роки роботи, ні лікарняні зміни.
Дубай сяяв, мов міраж, зібраний зі скла, золота й вогню. Увечері місто ставало схожим на живий організм: шумний, сяйливий, пульсуючий грошима й розкішшю. Але за блиском хмарочосів і дорогих готелів ховалося місце, про яке говорили лише пошепки в закритих кабінетах елітних клінік, — палац шейха Каріма Аль-Мансура.
Про нього ходили похмурі чутки. Одні стверджували, що на ньому лежить прокляття. Інші казали, ніби сам господар палацу уклав угоду з чимось темним. За останні пів року з його дому втекли шість медсестер. Усі — бліді, налякані, з тремтячими руками. І кожна повторювала майже одне й те саме: «Він не людина».
У кадровому агентстві ці слова спершу сприймали як привід для жартів.
— Не людина? А хто тоді? Джин? — сміялися менеджери.
Але з часом у їхніх голосах звучало дедалі менше веселощів. Кожна з жінок підписувала контракт на велику суму, і кожна, не витримавши навіть місяця, відмовлялася від грошей, аби тільки більше ніколи не повертатися до палацу.
Шейх Карім Аль-Мансур був відомий не лише багатством. Йому належали нафтові активи, готелі, яхти, земельні ділянки, частки в компаніях. Але найчастіше говорили не про гроші, а про його дивну хворобу. Найкращі професори, знамениті лікарі, цілі консиліуми не могли зрозуміти, що з ним відбувається. Іноді він тижнями лежав без сил, мучачись від болю.
А іноді, ніби всередині нього прокидалося щось дике, він перетворював палац на поле бою. Накази летіли один за одним, слуги ховалися по кутках, посуд розбивався об стіни, а його крики розносилися коридорами. Ні ліки, ні молитви, ні дорогі процедури не допомагали. Ті, хто входив до його покоїв, часто виходили звідти іншими — зламаними, мовчазними, ніби побачили те, про що не можна розповідати.
У ніч, коли чергова медсестра назавжди залишала палац, у коридорі пахло ладаном, ліками й страхом. Жінка поспіхом знімала білий халат, намагаючись не підводити очей. Її тонкі пальці стискали хрестик, а губи шепотіли:
— Аллах свідок, я туди більше не повернуся.
Лейла, головна помічниця шейха, стояла нерухомо. Її чорні очі здавалися глибокими й сухими, як пустельні колодязі.
— Тебе ніхто не тримає, — неголосно сказала вона. — Але запам’ятай: за втечу теж доводиться платити.
Двері за медсестрою зачинилися, і палац знову поринув у важку тишу….
