Лише десь за вікнами, в темних пісках, ворушився вітер, ніби шепотів: «Ще одна пішла».
Лейла повільно підвела погляд до високого купола, де золоті візерунки відбивали тремтливе світло нічних ламп.
— Господарю, — промовила вона в бік напівтемряви, — нам знову потрібна медсестра.
Із темряви долинув хрипкий голос:
— Нехай ця буде останньою.
У невеликій квартирі на околиці столиці гудів старий холодильник. Ірина сиділа за кухонним столом, оточена рахунками: світло, газ, комунальні платежі, кредит, відсотки, повідомлення з банку. Цифри розпливалися перед очима й здавалися не сумами, а вироком.
Вона була хорошою лікаркою. Відповідальною, досвідченою, спокійною в критичні моменти. Але її зарплати ледь вистачало на найнеобхідніше. Коли телефон тихо пискнув, Ірина здригнулася. У робочому чаті, де колеги ділилися оголошеннями про підробітки, з’явилося нове повідомлення:
«Потрібна медсестра або лікар. Робота в Дубаї. Приватний пацієнт. Оплата — 100 тисяч доларів на рік. Терміново».
Ірина довго дивилася на екран. Сто тисяч. Ці гроші могли закрити борги, врятувати квартиру, оплатити навчання доньки, дати їй самій можливість знову дихати. Вона розуміла, що такі пропозиції рідко бувають простими. За ними майже завжди ховається щось дивне, ризиковане або неприємне. Але думка про банк, про порожній гаманець, про майбутнє, яке стискалося довкола неї, мов зашморг, була сильнішою за обережність.
«А раптом мені нарешті пощастить?» — сказала вона собі так, як кажуть люди, яким більше нікуди відступати.
За два дні її вже зустрічали в аеропорту Дубая. Спека вдарила в обличчя, повітря пахло прянощами, пилом і бензином. Біля виходу стояла жінка в довгій сукні кольору темного індиго.
— Доктор Ірина? Я Лейла. На вас чекають.
Її усмішка була ввічливою, майже бездоганною, але в очах майнуло щось тривожне.
Коли машина виїхала на широке шосе, повз потягнулися пальми, скляні вежі, сяйливі готелі й рекламні екрани. Лейла якийсь час мовчала, а потім сказала:
— Я мушу вас попередити. Наш господар тяжко хворий. І він дуже непростий.
— Я звикла до складних пацієнтів, — спокійно відповіла Ірина.
Лейла уважно подивилася на неї.
— Це інший випадок. У нього хвороба, якої ніхто не розуміє. Жоден лікар не затримався поруч із ним надовго.
Ірина ледь усміхнулася:
