Його очі спалахнули, але замість гніву на обличчі з’явився дивний, майже живий вираз.
— Ви смілива.
— Ні. Просто вперта. І якщо ви хочете, щоб я залишилася, доведеться бодай інколи слухати рекомендації.
Він підійшов на крок ближче. Між ними лишалося зовсім мало простору. Олеся відчувала жар від каменю, запах води й сандалу, напруження, що йшло від нього хвилею.
— Я господар цього дому.
— А я лікарка. На вашій території, але у своїй професії.
Тиша тривала кілька секунд. Потім Карім несподівано всміхнувся. Не насмішкувато, не зло, а майже щиро.
— Добре, докторко. Сьогодні ви перемогли.
— Я не боролася.
— Тоді у вас небезпечний талант вигравати випадково.
Він пішов до палацу. Олеся дивилася йому вслід і вперше побачила в ньому не лише силу й руйнування. У цій людині було щось глибоко поранене, і саме це робило його небезпечним.
Того ж вечора вона наважилася відкрити старий архів. Папка була позначена як конфіденційна. Усередині — нотатки попередніх лікарів: напади без медичного підґрунтя, агресія при спробі говорити про минуле, ймовірна травматична реакція, відмова від психологічної допомоги. В одному звіті був короткий рядок: «У маренні кілька разів вимовив ім’я Лейла».
Олеся довго дивилася на це ім’я. Воно було написане чужою рукою, але здавалося живим.
Наступного ранку вона зустріла Захру біля сходів.
— Хто така Лейла?
Жінка зупинилася так різко, ніби Олеся її вдарила.
— Де ви почули це ім’я?
— У медичних записах.
— Забудьте.
— Якщо воно пов’язане з його станом, я мушу знати.
— Це не лікується, докторко.
— Усе, що спричиняє біль, принаймні можна спробувати зрозуміти.
Захра відвела погляд.
— Не все. Іноді розуміння лише відчиняє двері, за якими надто багато крові.
Вона пішла, залишивши Олесю посеред мармурового коридору. Але тепер ім’я вже не відпускало. Увечері, коли сонце опускалося за стіни, Олеся принесла Карімові ліки. Він сидів біля вікна, у кімнаті було напівтемно.
— Таблетки, пане.
— Вони марні.
— Можливо. Але режим усе одно потрібен.
— Слово «потрібен» звучить так, ніби я комусь зобов’язаний.
— Хоча б собі.
Він повернув голову. Погляд був важкий, але втомлений.
— А якщо я сам собі огидний?
Олеся мовчала кілька секунд. Потім сказала тихіше:
— Тоді спробуйте зробити це заради того, хто колись хотів бачити вас живим.
Пальці Каріма здригнулися. Одна таблетка вислизнула й упала на килим. Він нахилився, підняв її, але не відразу проковтнув.
— Ви говорите дивні речі.
— Бо звичайні вам не допомагають.
Він дивився на неї довго, ніби намагався вирішити, злитися чи слухати. Потім усе ж прийняв ліки.
— Подивимося, докторко Коваленко, скільки ви витримаєте.
Уночі він знову кричав. Олеся стояла за дверима, не наважуючись увійти. Правила все ще висіли над нею холодним рядком. Але серце вже сперечалося з ними. Вона розуміла: поки він сам не дозволить наблизитися, вона залишиться лише чужою людиною в білому халаті. А щоб лікувати такий біль, одного халата замало.
Вранці в палаці відчувалася напруга. Слуги говорили тихіше, ніж зазвичай, охорона стояла рівніше, Захра мала такий вигляд, ніби чекала неприємностей. У коридорі Олеся зіткнулася з молодим чоловіком у бездоганному костюмі. Його обличчя нагадувало Каріма, але в очах не було втомленої глибини, лише холодна оцінка.
— Докторко Коваленко, — промовив він. — Я Надір аль-Мансур. Брат нашого пана.
— Рада знайомству.
— Мені сказали, ви людина наполеглива.
— У моїй професії без цього важко.
— З моїм братом наполегливість може стати помилкою.
— Помилка — не лікувати пацієнта, бо він надто впливовий.
Надір усміхнувся краєм губ.
— Ви сподіваєтеся його змінити?
