— Ні. Я намагаюся йому допомогти.
— Різниця тонка.
— Для мене суттєва.
Він трохи схилив голову, ніби зробив висновок і прибрав його до папки.
— Тоді бажаю вам удачі. У цьому домі вона швидко закінчується.
Коли Олеся ввійшла до Каріма, він стояв біля вікна, спираючись на тростину. Білі штори колихалися від кондиціонованого повітря, за склом сяяв сад.
— Вас уже встигли попередити, що я нестерпний? — спитав він, не обертаючись.
— Так. Навіть чемно запропонували не переоцінювати себе.
— І ви?
— Я тут.
Він повернувся. В його обличчі було роздратування, але під ним — втомлена цікавість.
— Навіщо?
— Бо пообіцяла собі не йти, доки не зроблю все можливе.
— Ви хочете рятувати того, хто не просив порятунку?
— Люди часто не просять, коли найбільше потребують.
Він ступив ближче.
— Ви надто багато розумієте.
— Ні. Просто бачу, що ви ховаєтеся за гнівом.
— Досить.
— Огляд ще не закінчено.
— Я сказав — досить.
— А я сказала — огляд не закінчено.
Захра біля дверей ледь помітно зблідла. Карім стиснув руків’я тростини. Між ним і Олесею ніби натягнули тонкий дріт. Потім він раптом розсміявся. Спершу коротко, майже недовірливо, потім глибше. Цей сміх пролунав у кімнаті так несподівано, що Захра опустила очі, приховуючи потрясіння.
— Ви неможлива жінка, докторко.
— Мене й раніше так називали.
— Сьогодні — ваша перемога.
— Я все ще не граю.
— Дарма. Гра хоча б робить життя менш схожим на покарання.
Коли Олеся вийшла, у неї тремтіли коліна. Не від страху. Від відчуття, що вона торкнулася чогось небезпечного й живого, вогню, який може зігріти або знищити.
Захра чекала на неї в коридорі.
— Він сміявся, — сказала вона тихо. — Я не чула цього багато років.
— Отже, він іще не втрачений.
Захра подивилася на неї з тривогою й надією водночас.
— Будьте обережні, докторко. Іноді в цьому домі надія коштує дорожче за страх.
Наступного дня все почалося з шуму. Захра ввійшла до Олесі без стуку, обличчя її було напружене.
— Пан у люті. Він вигнав кухаря, розбив посуд і сказав, що більше не потребує вашої опіки.
Олеся швидко вдягла халат.
— Чудово. Отже, опіка сама йде до нього.
— Сьогодні він особливо небезпечний.
— Небезпечна людина, якій зле і яка не хоче цього визнати.
У покоях пахло ліками, гарячим повітрям і розлитим напоєм. На підлозі валялися уламки. Карім сидів біля вікна, стискаючи склянку так міцно, ніби збирався розчавити її в долоні.
— Не підходьте.
— Якщо я не підійду, ви поріжетеся.
— Мені байдуже.
— А мені ні.
Вона опустилася навпочіпки й почала збирати скло серветкою. Карім стежив за нею напруженим поглядом.
— Чому ви не боїтеся?
— А вам потрібно, щоб боялися?
— Коли люди бояться, я хоча б розумію, що ще впливаю на світ.
Олеся підвела голову.
— Змушувати людей тремтіти — поганий спосіб відчувати себе живим.
Він відвернувся.
— Ви вмієте лікувати душу?
— Я вмію слухати. Іноді це початок.
— Мені не потрібна жалість.
— Я вам її й не пропоную. Жалість дивиться згори вниз. Співчуття сідає поруч.
Його обличчя здригнулося. Він різко підвівся.
— Ідіть.
— Ні.
— Я наказав.
— А я почула. Але не піду, доки не приберу скло й не перевірю ваш стан.
Він дивився на неї довго — з гнівом, безсиллям і чимось майже дитячим, що промайнуло й зникло.
— Уперта.
— Жива.
Він втомлено опустився назад у крісло.
— Робіть, що хочете. Тільки мовчки.
Увечері Олеся принесла йому трав’яний настій. Він сидів у саду біля фонтана. Місяць відбивався у воді, і вся сцена здавалася надто спокійною для цієї людини.
— Що це? — спитав він.
— Заспокійливий збір. Без сильних препаратів.
— Думаєте, трава вгамує мій характер?
