— Жінка з характером уже трохи впоралася. Трава просто допоможе закріпити результат.
Він подивився на неї, і кутик його губ ледь помітно піднявся.
— Ваша сміливість одного дня вам зашкодить.
— Можливо. Але поки що вона допомагає пацієнтам.
Він узяв чашку й зробив ковток.
— Ви вже порушили кілька правил.
— Лише кілька? Я думала, більше.
— Ви сперечаєтеся зі мною. Дивитеся просто. Говорите так, ніби ми рівні.
— Ви скаржитеся чи дякуєте?
Карім трохи схилив голову.
— Поки вирішую.
Пізніше, коли Олеся вже збиралася йти, він спитав:
— Чому ви погодилися приїхати? Лише через гроші?
Вона зупинилася. Відповідь могла бути простою, але чомусь їй захотілося сказати правду.
— Через шанс. Мені потрібно було вибратися з життя, яке перестало бути моїм.
— І ви думаєте, тут можна почати спочатку?
— Почати можна будь-де, якщо всередині лишилося бодай трохи віри.
Він дивився на неї уважно, без звичного виклику.
— Ви дивна жінка.
— Я чула це сьогодні вже не вперше.
— І все ж… дякую за настій.
— Спокійної ночі, пане.
Коли вона пішла, він ще довго сидів біля води. Пізніше Захра знайшла його в саду без світла.
— Ви знову не спите.
— Не можу.
— Напад?
— Ні. Думки.
Захра мовчала.
— Ця жінка, — сказав Карім після паузи, — дивиться на мене так, ніби титулу не існує.
— Бо вона бачить людину.
— Це небезпечно.
— Для кого?
Він не відповів одразу.
— Для мене. Я починаю думати, що вона ще є.
У своїй кімнаті Олеся відкрила ноутбук і написала короткого листа доньці. Вона не скаржилася. Писала, що робота складна, але вона тримається. Що дім, куди її запросили, схожий на казку, тільки в цій казці немає принца, є людина з розбитим серцем. І чомусь саме це не дозволяє їй поїхати.
За вікном шумів вітер. А в іншому крилі палацу Карім уперше за довгий час заснув без крику.
Тиша протрималася тиждень. Але Олеся вже зрозуміла: спокій у цьому домі не завжди означає мир. Іноді він схожий на мить перед бурею.
Того дня Карім сидів у кабінеті за масивним столом і переглядав папери. На ньому був строгий світлий костюм, обличчя здавалося кам’яним.
— Докторко, — промовив він, не підводячи очей, — від сьогодні ви не контролюєте мої ліки.
Олеся кліпнула.
— Це неможливо.
— Це розпорядження.
— Я не виконую розпоряджень, які шкодять пацієнтові.
Він підвів голову.
— Ви забуваєте, з ким говорите?
— Ні. Я пам’ятаю, навіщо мене запросили.
— Ви вважаєте, що знаєте краще за мене?
— Я знаю, що вам точно не потрібно. Черговий напад через упертість.
Він підвівся й підійшов так близько, що вона побачила, як напружена жилка в нього на скроні.
— Не смійте говорити зі мною таким тоном.
— Тоді не змушуйте мене підвищувати голос, щоб ви почули.
Пауза була гострою. Потім Карім різко відступив.
— Добре. Сьогодні все буде на вас. Якщо мені стане гірше, ви покинете палац.
— Згодна.
— Так легко?
— Не легко. Але чесно.
Він не знайшов відповіді.
День минув важко. Карім відмовлявся від їжі, дратувався на будь-яке прохання, мовчав так довго, що тиша ставала покаранням. Олеся принесла обід і поставила тацю поруч.
— Ви не їли.
— Не хочу.
— Тоді я залишуся.
— Ви збираєтеся дивитися, як я ігнорую тарілку?
