— Якщо буде потрібно.
— У вас немає інших справ?
— Зараз головна справа — домогтися, щоб пацієнт не руйнував себе з принципу.
Він усміхнувся, але за кілька хвилин усе ж узяв ложку. Їв повільно, майже неохоче. Коли тарілка спорожніла наполовину, він раптом сказав:
— Ви нагадуєте мені одну жінку.
Олеся підвела очі.
— Родичку?
— Ні. Наречену.
Слово впало між ними тихо, але важко.
— Вона померла, — додав Карім і замовк.
Олеся не стала питати. Вона бачила, як закривається його обличчя, як звична броня повертається на місце. Але тепер у цій броні була тріщина.
Пізно ввечері він зупинив її біля балюстради.
— Докторко Коваленко.
— Так?
— Чому ви все ще тут? Решта йшли за першої ж нагоди.
— Я не люблю кидати розпочате.
— Звучить благородно.
— Ні. Просто я бачила досить страждання, щоб розуміти: іноді поруч треба стояти довше, ніж зручно.
Він підійшов до вікна. Місяць відбивався у склі, роблячи його обличчя майже чужим.
— Я небезпечний.
— Небезпечні не ви. Небезпечне те, що ви надто довго не живете.
— А ви? — спитав він різко. — Ви живете?
Олеся не відповіла одразу.
— Я вчуся.
Він подивився на неї інакше. Без насмішки.
— Ви надто сильна для цього дому.
— Тоді, можливо, я тут доречна.
— Тут сильних ламають.
— Лише якщо вони вирішують, що мають ламатися.
На його обличчі з’явилася слабка усмішка.
— До завтра, докторко.
— Спокійної ночі, пане.
Уночі Олеся сиділа в саду й дивилася на зорі. Вона думала про наречену, про слово, яке він вимовив так, ніби воно обпекло йому рот. За гордістю Каріма жила не жорстокість, а скорбота, якій ніхто не дав вийти назовні. Олеся раптом упіймала себе на тому, що подумки вимовляє його ім’я без титулу.
— Я не покину тебе, Каріме, — прошепотіла вона. — Навіть якщо ти гнатимеш мене геть.
Вітер пройшовся кронами дерев і поніс її слова до верхніх вікон. Тієї ж ночі Карім прокинувся не від кошмару, а від дивного спокою, якого не міг пояснити.
Наступного дня він ніби знову вдягнув колишню маску. Слуги розбігалися з його шляху, процедури скасовувалися одна за одною, на запитання він відповідав сухо й різко. До полудня Захра перехопила Олесю біля сходів.
— Він знову замкнувся.
— Я знаю.
— Сьогодні краще не тиснути.
— Іноді тиск потрібен, щоб людина згадала, що жива.
У кімнаті стояв запах алкоголю. Карім сидів біля каміна з келихом у руці.
— Ви п’єте? — спитала Олеся.
— А чому б ні? Деякі ліки гірші.
— Не при вашому стані.
— Моє серце давно нічого не відчуває.
Вона підійшла й забрала келих.
— Не робіть цього при мені.
Його очі спалахнули.
— Поверніть.
— Ні.
Він підвівся, вихопив келих назад, частина напою вихлюпнулася на мармур.
— Ви забули, хто я?
— Ні. Я бачу людину, якій боляче і яка робить усе, щоб біль не минув.
Карім завмер. Гнів не зник, але під ним щось провалилося.
— Ідіть.
— Ні.
— Геть! — крикнув він так, що скло у вікнах ніби здригнулося.
Олеся здригнулася, але залишилася на місці.
— Крик не змусить мене перестати бачити правду. Вам страшно, Каріме.
Він зблід.
— Ви нічого не знаєте про страх.
— Тоді розкажіть.
— Ні.
Він замахнувся, келих ударився об підлогу й розбився. Карім зробив крок до дверей, але раптом зігнувся, схопившись за груди. Обличчя стало сірим, дихання обірвалося.
— Пане!
Олеся підхопила його, допомогла опуститися в крісло. Далі тіло діяло швидше за думки. Пульс нерівний, холодний піт, поверхневе дихання, панічна реакція, але серце треба контролювати. Вона відкрила аптечку, зробила ін’єкцію, увімкнула кисень.
— Дивіться на мене. Дихайте. Повільно. Ви тут. Чуєте? Тут.
Він намагався щось сказати, але лише хрипко втягував повітря.
— Я не слабкий, — вичавив він.
— Мовчіть. Сильні теж падають. Питання в тому, чи піднімуться потім.
Вона тримала його руку, доки дихання не стало рівнішим. Хвилини тяглися безкінечно. Нарешті Карім розплющив очі.
— Ви не пішли.
— А куди мені було йти?
