— Решта йшли.
— Я вже казала. Я не решта.
Він заплющив очі. Голос став майже нечутним.
— Пробачте.
Олеся завмерла.
— За що?
— За все.
Вона втомлено всміхнулася.
— Приймається.
Коли він заснув, Олеся залишилася поруч. Без гніву його обличчя здавалося молодшим. На тумбі біля ліжка вона помітила маленьку рамку. З фотографії дивилася жінка з м’яким обличчям і сумними очима. Під знімком було виведене одне ім’я: Лейла.
Пізніше до кімнати ввійшла Захра.
— Він спить?
— Так. Напад куповано.
Захра сіла навпроти, довго дивилася на Каріма, потім промовила:
— Ви втримали його в мить, коли він зазвичай трощить усе навколо.
— Я просто робила свою роботу.
— Ні. Ви говорили з ним так, ніби він іще може вибрати життя.
Олеся перевела погляд на фотографію.
— Вона була його нареченою?
Захра прикрила очі.
— До весілля лишався тиждень. Вони мали летіти разом. Він затримався, вона полетіла сама. Літак упав у пустелі. Він сам дістався до місця катастрофи й шукав її серед уламків. Знайшов лише браслет.
Олеся відчула, як у грудях стислося.
— Тому напади в сутінках.
— У ту годину йому повідомили.
— А кошмари?
— Він бачить усе знову. Щоночі.
Олеся подивилася на сплячого Каріма.
— Він не хоче померти. Він просто не знає, як жити далі.
— І що ви зробите?
— Спробую допомогти йому згадати.
— Таблетками?
— Ні. Таблетки втримують тіло. Але тут болить не лише тіло.
Третій місяць її служби почався тихо. Олеся вже не рахувала дні так суворо, як на початку. Палац перестав здаватися їй чужим лабіринтом, хоча небезпека нікуди не зникла. Карім став спокійнішим. Напади траплялися рідше, але в очах усе ще лишалася тінь, схожа на двері, які він сам боявся відчинити.
Іноді він виходив у сад і довго дивився на небо.
— Що ви там шукаєте? — спитала Олеся якось.
— Відповіді.
— Може, небо не відповідає тим, хто ставить запитання лише мовчки.
Він не всміхнувся, не відвернувся. Просто замислився.
Однієї спекотної ночі внутрішній телефон задзвонив так різко, що Олеся відразу схопилася.
— Докторко! — голос Захри тремтів. — Швидше. Панові зле.
Олеся бігла коридорами, навіть не відчуваючи холодного каменю під ногами. Двері до покоїв були розчинені навстіж. Охорона стояла біля входу розгублено. Карім лежав на підлозі, притискаючи руки до грудей. Обличчя біле, губи посиніли, очі розплющені, але погляд не впізнавав кімнату.
— Тиск падає, — прошепотіла Захра. — Я викликала лікаря з клініки.
— Поки не треба. Це не класичний серцевий напад.
Олеся опустилася поруч, перевірила пульс, дихання, зіниці. Панічна атака, але така потужна, що тіло ніби вирішило померти від спогаду.
— Каріме! Чуєте мене? Дихайте. Вдих. Видих. Дивіться на мене.
Він не реагував.
— Лейла, — видихнув він. — Не йди…
Олеся відчула, як усередині все стиснулося. Вона взяла його за руку.
— Я тут. Чуєте? Я тут.
Його погляд здригнувся.
— Лейла?
