— Ні. Олеся. Але я не піду.
Він намагався вдихнути, але повітря ніби не проходило.
— Не можу…
— Можете. Зі мною. Вдих. Тепер видих. Ще раз.
Вона рахувала разом із ним, тримала його долоню, говорила рівно, хоча серце калатало. Поступово тіло Каріма перестало судомно опиратися. Плечі опустилися, дихання стало глибшим. Він заплющив очі й уперше не провалився в медикаментозний сон, а просто заснув, виснажений, але живий.
Захра стояла біля дверей нерухомо.
— Він заснув без препарату, — сказала вона так, ніби боялася злякати диво.
Олеся сиділа поруч до світанку. Коли за вікнами небо почало світлішати, їй здалося, що палац теж видихнув. Вранці Карім розплющив очі й побачив її біля ліжка.
— Ви не спали.
— Ні.
— Що сталося?
— Біль наздогнав вас. Не хвороба. Пам’ять.
Він відвернувся.
— Ви вважаєте мене божевільним?
— Я вважаю, що ви надто довго носите те, чого не витримав би майже ніхто.
Він мовчав.
— Поки ви не дозволите собі почути цей крик, ліки лише зачинятимуть двері на якийсь час.
— І що ви пропонуєте?
— Говорити. Не зі мною обов’язково. Із собою. А я буду поруч, якщо дозволите.
Карім втомлено всміхнувся.
— Ви безрозсудна, докторко.
— Зате, здається, корисна.
— Залишіться.
Він сказав це тихо, майже беззахисно. І Олеся вперше почула в його голосі не наказ, а прохання.
Наступного дня вона ввійшла до нього обережно. Після нічного нападу палац здавався притихлим. Карім сидів біля вікна з чашкою чаю. Світло падало йому на плечі, але обличчя лишалося в тіні.
— Ви прийшли, — сказав він.
— Обіцяла.
Він кивнув.
— Я пам’ятаю не все. Лише ваш голос. І ім’я.
Олеся сіла навпроти.
— Ви кликали Лейлу.
Чашка тихо дзенькнула об блюдце.
— Це ім’я тут не вимовляють.
— Бо боляче?
— Бо якщо його вимовити, вона ніби знову зникає. А якщо мовчати, здається, її ще можна втримати.
Олеся говорила м’яко:
— Іноді рана не закривається, бо всередині лишилося те, що треба вийняти.
Він довго дивився у вікно. Потім поставив чашку.
— Ви хотіли правду. Слухайте.
Карім розповідав повільно, з довгими паузами. Сім років тому він був іншою людиною. Сміявся, будував плани, сперечався з радниками не від злості, а від надміру сил. Лейла була донькою близького друга його батька. Вона вчилася далеко від дому, приїздила влітку, і кожен її приїзд змінював повітря довкола. Вона не боялася сперечатися з ним, не опускала очей, коли він сердився, могла сміятися з його наказів так легко, що він і сам починав сміятися.
— Усі казали, що я одружуся з розрахунку, — промовив він. — Так було заведено. Так було зручно. А я побачив її й зрозумів, що зручність — погана заміна життю.
Олеся слухала, не перебиваючи.
— Весілля було майже готове. Лишалися дрібниці. Того дня ми мали летіти разом до сусіднього міста. Я затримався через зустріч. Вона сказала, що полетить першою, а я наздожену. Я пам’ятаю, як дратувався через ту зустріч. Пам’ятаю кожну хвилину. Потім мені повідомили, що літак не долетів.
Голос його став глухим.
— Я поїхав туди сам. Пустеля, метал, дим… Люди казали, що шукати марно, але я шукав дві доби. Знайшов лише браслет.
Він підняв руку. На зап’ясті блиснула тонка срібна нитка.
— Відтоді це все, що лишилося.
Олеся відчула, як до горла підступає клубок.
— Ви не плакали?
Він усміхнувся без радості.
— Мене вчили, що чоловік не повинен.
— Чоловік, який кохав, має право плакати.
— У нас це називали слабкістю.
— Тоді вас учили виживати, а не жити.
Він подивився на неї, і вперше в його погляді не було захисту.
— Після її смерті я намагався заповнити порожнечу всім, що було під рукою. Владою, роботою, жінками, шумом. Ніщо не допомагало. Я вирішив, що якщо закрити серце, воно перестане боліти. Але воно не перестало. Просто я перестав бути собою.
— Ви перестали жити, — сказала Олеся.
— Я перестав бути людиною.
Вона поклала долоню на його руку.
— Ні, Каріме. Ви лишилися людиною. Просто заблукали там, де втратили її.
Він дивився на її пальці на своїй руці.
— Ви говорите так, ніби теж знаєте втрату.
Олеся довго мовчала. Потім тихо сказала:
