— Мій чоловік загинув десять років тому. Після цього я вирішила, що більше не дозволю собі кохати так, щоб потім знову ховати частину себе.
Карім не забрав руки.
— Отже, ми обоє ходили світом як мертві.
— Ні. Ми обоє втомилися вдавати, що смерть усередині — це нормальне життя.
Він раптом коротко розсміявся. Сміх був слабкий, але справжній.
— Хто б сказав мені, що одна вперта жінка змусить мене говорити про сльози.
— Ви ще не плакали.
— Не квапте лікування, докторко.
Вони сиділи поруч довго. Між ними не було ні наказів, ні титулів, ні стін. Лише двоє людей, кожен зі своєю втратою, які вперше дозволили болю стати словами.
— Я не знаю, що буде далі, — сказав Карім нарешті. — Але сьогодні вперше за сім років я хочу прокинутися завтра.
Олеся всміхнулася крізь сльози.
— Оце вже добрий симптом.
Після тієї ночі повітря в палаці ніби змінилося. Слуги перестали ходити, затамувавши подих. Захра дедалі частіше всміхалася. Карім став м’якшим у рухах, спокійнішим у голосі. Він їв без суперечок, спав довше, іноді виходив на терасу й вітався з тими, кого раніше не помічав.
Олеся зменшувала ліки обережно. Вона не робила різких кроків, але розуміла: головне лікування почалося не в шафі з препаратами. Вранці вона прийшла до нього без таблеток, лише з чаєм.
— Сьогодні обійдемося без медикаментів.
Він підняв брову.
— Ви вирішили перевірити, чи не помру я від довіри?
— Я вирішила навчити вас дихати.
— Я роблю це від народження.
— Ні. Ви існуєте. Дихати по-справжньому — інше.
Вона розклала на килимі подушки. Карім подивився на них із сумнівом.
— Якщо хтось побачить, як я сиджу на підлозі за вашим розпорядженням, палац вирішить, що ви мене зачарували.
— Можливо, так і є. Сідайте.
Він пирхнув, але підкорився. Олеся сіла навпроти.
— Заплющте очі. Вдих через ніс. Повільно. Видих довший. Не женіть думки. Просто відпускайте їх.
Спершу він роздратовано ворушився, розплющував очі, ставив колючі запитання. Потім дихання стало рівнішим. Обличчя розслабилося, плечі опустилися. У кімнаті повисла тиша, не схожа на колишню мертву тишу палацу. Ця була жива.
— Що відчуваєте? — спитала Олеся.
— Тишу, — відповів він після паузи. — Але не порожню. Дивно.
— У ній серце чує себе.
Він розплющив очі.
— Ви лікували так когось раніше?
— Ні. Але іноді пацієнт сам підказує, чого йому бракує.
— І чого бракувало мені?
— Присутності. Вашої власної.
Дні наповнилися простими ритуалами. Ранкове дихання, прогулянки садом, розмови без обов’язкових висновків. Іноді вони мовчали біля фонтана, і це мовчання було чеснішим за багато зізнань. Карім учився говорити про Лейлу без нападу. Іноді голос зривався, іноді він ішов у себе, але повертався.
Якось увечері він сказав:
— Батько вчив мене, що сильний чоловік не потребує допомоги.
— Може, він помилявся.
— Раніше я б розсердився на такі слова.
— А зараз?
— А зараз думаю, що сила, можливо, в тому, щоб визнати: самому важко.
— Броня захищає, доки не стає в’язницею.
Він подивився на неї уважно.
— Ви говорите так, ніби кожне слово самі витягли з болю.
— Можливо, так і було.
— А хто лікував вас?
Олеся сумно всміхнулася.
— Ніхто. Я просто одного дня зрозуміла, що якщо не витягну себе сама, то потону.
— Тому витягаєте інших?
— Мабуть.
Увечері вони гуляли садом. Сонце сідало за куполи, забарвлюючи камінь у теплий колір. Карім зупинився.
— Захід сонця оманливий. Здається спокійним, а всередині небо горить.
— Може, це не омана. Може, небо показує, що горіти й бути красивим можна водночас.
Він усміхнувся.
— Ви знову маєте рацію.
— Звикайте.
— До вас неможливо звикнути.
Олеся відвела погляд. Він помітив її збентеження й теж опустив очі, ніби вперше зрозумів, що сказав забагато.
— Пробачте. Я не хотів вас збентежити. Просто поруч із вами я згадую, як це — бути живим.
Пізніше, коли вона писала звіт, у двері постукали. Карім увійшов без супроводу.
— Сьогодні ви зробили для мене більше, ніж усі лікарі за ці роки.
— Чим саме?
