— Ви змусили мене повірити, що ранок може бути не покаранням.
Він стояв близько, надто близько для пацієнта й лікарки. Олеся відчула, як серце пришвидшується.
— Це ваша заслуга, пане.
— Не називайте мене так, коли ми самі.
Вона підвела очі.
— Каріме…
Ім’я прозвучало тихо, але між ними ніби щось змінилося. Він не ступив ближче, не торкнувся її, лише дивився так, що Олесі стало страшно не за себе, а за межу, яку вона ще намагалася втримати.
— Дякую тобі, — сказав він.
І пішов.
Олеся довго не могла заснути. Вона лежала в темній кімнаті й розуміла: зцілення Каріма почалося, але разом із ним почалося й її власне. А це було не менш небезпечно.
Минув ще тиждень. Палац оживав на очах. У саду частіше лунали голоси, слуги перестали дивитися в підлогу, коли шейх проходив повз. Карім виходив на терасу, пив чай, іноді жартував із Захрою. Та хитала головою, ніби боялася повірити.
— Він сміється, докторко. Я не думала, що знову це почую.
— Дихання, режим і трохи віри.
— Віра — це ви.
Олеся нічого не відповіла. Їй не хотілося, щоб хтось бачив, як сильно ці слова влучили в серце.
Щоранку вони сідали навпроти одне одного. Карім заплющував очі, Олеся рахувала вдихи. Якось він тихо сказав, не розплющуючи очей:
— Зараз у мене є лише ви.
Вона збилася.
— Ви говорите небезпечні речі.
— Я говорю правду.
— Я ваш лікар.
— Можливо. Але коли ви поруч, усередині перестає шуміти.
Вона різко підвелася.
— Сеанс закінчено.
Карім розплющив очі. У них не було насмішки. Лише розуміння, від якого ставало ще важче.
Увечері він попросив її пройти з ним у дальню частину саду. Там, за жасминовими кущами, стояла невелика біла альтанка. Вода поруч дзюрчала тихіше, ніж біля головного фонтана, а небо над нею здавалося ближчим.
— Я приходив сюди з Лейлою, — сказав Карім. — Вона любила дивитися на зорі. Казала, що кожна зберігає чийсь голос.
— Отже, одна з них зберігає її.
Він довго дивився вгору.
— Сьогодні я вперше думаю про це без болю, що ріже подих.
— Це зробили ви.
— Ні. Я б не дійшов сюди без вас.
Він повернувся до Олесі.
— Чому поруч із вами мені легко?
Вона стиснула пальці.
— Бо я дивлюся на вас не як на титул.
— А якщо людина, яку ви бачите, хоче бути поруч не лише як пацієнт?
Олеся завмерла. Вітер ворушив її волосся. Карім ступив крок, але зупинився, не порушуючи останньої відстані.
— Не треба, — прошепотіла вона. — Зараз не треба.
— Бо це неправильно?
— Бо я відповідаю за ваше лікування. Бо ви вразливі. Бо я теж.
— Отже, ви відчуваєте.
— Я відчуваю, що нам обом треба бути обережними.
Він кивнув. У його погляді не було образи.
— Добре. Я зачекаю. Але знайте: ви повернули мені не лише дихання. Ви повернули серце.
Олеся пішла до своїх покоїв із тремтячими руками. Вона сиділа біля вікна й питала себе, коли саме перестала бачити в ньому лише пацієнта. Відповіді не було. Була лише тиха, лячна ніжність, народжена не з розкоші, не з влади, не з вдячності, а зі спільного болю.
Але в іншому крилі палацу за ними спостерігав Надір. Він бачив, як брат дивиться на Олесю, як вона відступає, як між ними залишається невисловлене. Його обличчя стало жорстким.
— Отже, ось хто підняв тебе з колін, брате, — промовив він ледь чутно. — Жінка ззовні.
Він зачинив вікно.
— Рада цього не прийме. А якщо вони вирішать, що ти втратив контроль, дому знадобиться інший голова.
Наступного ранку Захра знайшла Олесю біля медичного блоку.
— Докторко, будьте обережні.
— Що сталося?
— Про вас говорять.
— Хто?
— Слуги. Охорона. Тепер, можливо, і радники. Чутки ростуть швидко, особливо якщо їх хтось поливає.
Олеся зблідла.
— Між нами нічого не було.
— Тут важлива не правда. Тут важлива видимість.
— Я не дозволю, щоб він знову постраждав через мене.
— Тоді сховайте серце, докторко. У цьому домі за почуття платять дорого.
Ніч минула без сну. Олеся слухала вітер за стіною й розуміла: буря наближається. Але піти сама вона вже не могла. Карім став для неї не завданням, не договором, не порятунком від боргів. Він став людиною, заради якої страшно втратити власну рівновагу.
Ранок почався з тиші, не схожої на звичайну. Навіть фонтани звучали глухіше. Захра чекала на Олесю біля дверей кабінету.
— Рада вимагає вас негайно.
— Рада? Чому?
— Надір прибув уночі. Більше мені нічого не сказали.
Зала, де засідала рада, була величезна й холодна. Колони здіймалися до стелі, світло падало згори рівними смугами. На підвищенні сидів Карім — зібраний, блідий, стриманий. Поруч стояв Надір у бездоганному костюмі. Його спокій був майже тріумфальним.
Коли Олеся ввійшла, всі погляди повернулися до неї.
— Докторко Коваленко, — почав старший радник, — проти вас надійшла скарга.
— У чому мене звинувачують?
— У порушенні медичного протоколу й неналежній близькості з його високістю.
Залою пройшов шепіт. Олеся відчула, як кров відлила від обличчя.
— Це брехня. Усі мої дії були частиною лікування.
Надір м’яко втрутився:
— Один з охоронців бачив, як ви проводили вечори з моїм братом наодинці.
— Я проводила терапевтичні сеанси.
— У саду? В альтанці? Без нагляду?
— Пацієнт почав відновлюватися саме завдяки цим сеансам.
Карім різко підвівся.
— Досить.
Голоси стихли.
— Докторка Коваленко врятувала мені життя. І не раз. Без неї я не сидів би зараз перед вами.
Надір схилив голову.
— Ніхто не заперечує її заслуг. Але закон дому й медична етика вимагають дистанції. Якщо між лікарем і пацієнтом виникає особиста прив’язаність, це загрожує вашому становищу й рішенням.
— У тебе є докази? — холодно спитав Карім.
— Досить чуток, щоб вони вийшли за стіни палацу. Уже говорять, що ви під впливом жінки.
Старший радник опустив погляд.
— До з’ясування обставин докторка має бути відсторонена від обов’язків і покинути дім.
— Ні, — сказав Карім.
Але його голос потонув у важкій згоді решти.
— Рішення ухвалено, пане, — промовив Надір. — Заради вашого ж блага.
Олеся стояла, ніби все навколо віддалилося. Вона бачила, як Карім намагається стриматися, як стиснуті його руки, як в очах з’являється старий біль — не хвороба, а безсилля.
Після засідання Захра наздогнала її в коридорі.
— Пробачте. Я намагалася.
— Мені треба поговорити з ним.
— Його ізолювали. Рада боїться, що він втрутиться.
— Вони не мають права.
— У цьому домі право часто належить тим, хто вміє говорити від імені порядку.
Слуги збирали її речі швидко й мовчки. Олеся дивилася, як зачиняється валіза, і відчувала, ніби з неї вийняли щось важливе. Перед від’їздом Захра вклала їй у руку конверт.
— Він просив передати. Я встигла.
У машині, дорогою до аеропорту, Олеся розкрила листа. Почерк був різкий, нерівний.
«Олесю, якщо ти читаєш це, значить, я не зміг зупинити їх вчасно. Пробач. Вони хочуть забрати в мене те, що повернуло мені життя. Але правда не закінчиться їхнім рішенням. Чекай на мене. Карім».
Вона притисла аркуш до грудей. Сльози текли тихо, без ридань. У них не було слабкості. Лише любов, яку вона більше не могла заперечувати.
Аеропорт сяяв холодним світлом. Люди навколо поспішали, сміялися, перевіряли документи. Олеся рухалася серед них, ніби крізь воду. На табло з’явилося повідомлення про посадку. Її рейс мав початися за кілька хвилин.
Вона сіла в залі очікування, поставила валізу поруч. Телефон лежав у руці. Хотілося зателефонувати Захрі, спитати, що з Карімом, але вона боялася почути, що все скінчено.
— От і все, — прошепотіла вона. — Значить, так.
Тим часом у палаці почався хаос. Карім дізнався, що Олесю вже відправили до аеропорту, і зірвав засідання ради. Його голос гримів під куполами.
— Ви не маєте права замикати мене.
— Пане, ви ще не відновилися остаточно, — почав Надір.
Карім ударив долонею по столу.
— Мовчи. Я надто довго слухав людей, які називали страх турботою.
— Ти не можеш зруйнувати рішення ради через одну жінку…
