Мене звати Валентина. Я та сама жінка, яка продала свою вірність чоловікові заради красеня-араба, щоб утекти до Дубая й залишитися там назавжди, з чоловіком, якого бачила лише тричі. Звучить божевільно, а я ж зробила це заради кохання.
Іноді життя здається безкінечною каструлею наваристого супу. Кипить, булькає, а смак усе той самий, день у день. Мені сорок вісім. Я куховарка у шкільній їдальні, запах тушкованої капусти й дитячого сміху переслідує мене навіть уві сні.
Щоранку я встаю о пів на шосту, пов’язую хустку, перевіряю газ, ставлю воду на кашу. Руки давно пахнуть цибулею, а душа — чимось нездійсненним. Мій чоловік Сергій — далекобійник.
Додому він повертається рідко: на тиждень, а то й менше. Від нього пахне дизелем і втомою. Ми майже не розмовляємо, між нами все стало механічним. Він їсть, лягає, спить. Іноді я ловлю себе на тому, що чекаю не його, а миті, коли він знову поїде, аби не бачити цієї байдужості в очах. Кажуть, звичка — друга натура.
Але що робити, якщо звичка — це самотність? Діти виросли: син переїхав до столиці, донька — до обласного центру. Телефонують рідко, весь час зайняті. Я нікому не потрібна: ні їм, ні чоловікові, ні навіть собі.
Лише школа рятує. Там хоча б шум, рух, дітлахи, яким я здаюся доброю тіткою Валею. Іноді, коли я мию величезне деко, уявляю, що змиваю з себе всі роки, прожиті без сенсу. Але вода стікає в раковину, а життя лишається таким самим.
Після обіду я йду додому вузькою вулицею, поміж облуплених парканів. Удома — той самий килим на стіні, той самий телевізор, де говорять про війни й ціни. Я заварюю чай, сідаю біля вікна й дивлюся, як сірий сніг лягає на старі дахи. І раптом відчуваю, як усередині народжується тихе, але вперте бажання поїхати. Хоч куди. Хоч на край світу, де ніхто не знає, хто я.
Іноді я вмикаю телефон і гортаю картинки. Море, пальми, пісок, яскраві міста. Особливо мене заворожує Дубай — блискучий, нереальний, мов сон. Я ніколи не була за кордоном, навіть на нашому півдні не відпочивала. Але ці вогні на фото ніби кличуть: приїжджай, тут ти зможеш почати спочатку.
Одного вечора, коли Сергій був у рейсі, я сіла за старий ноутбук. Реклама миготіла: «Гарячі тури в Дубай, усе включено». Я не одразу повірила. Але цифри були реальними, а серце… готовим. Я дістала свою стару бляшану коробку з-під печива, куди відкладала по сотні-другій, назбирані за роки. Виявилося, там майже вся сума.
Я завмерла. Ці гроші могли б знадобитися: на ремонт, на зуби, на життя. Але раптом уперше за довгі роки я відчула тремтіння. Не від страху, а від надії. Я довго думала. Потім пішла на кухню, заварила чай і тихо сказала собі:
