— Валю, якщо не зараз, то ніколи.
Коли Сергій зателефонував із траси, я говорила, як завжди: про школу, про мороз, про сусіда, який знову загородив дорогу. І словом не обмовилася, що завтра збираюся до турагентства. Він би не зрозумів. Він давно живе, як у кабіні, все за маршрутом: дім, рейс, стоянка. А я вирішила звернути з цього маршруту.
У турагентстві пахло кавою й новими брошурами. Дівчина з яскравою помадою усміхнулася:
— Хочете відпочинок чи пригоди?
Я розгубилася.
— Напевно, пригоди, — сказала я. І сама здивувалася цим словам.
Коли я підписувала документи, руки тремтіли. Здавалося, ніби я чиню злочин. Але десь глибоко всередині лунав голос: «Живи хоч раз для себе».
Увечері я дістала валізу. Стару, ще з часів молодіжних поїздок. Дістала сукні, які не вдягала роками. Одну синю, другу в квіти. Приміряла перед дзеркалом і не впізнала себе. У відображенні стояла жінка, втомлена, але все ще жива. Та, що колись мріяла.
Я довго не могла заснути. За вікном завивав вітер, годинник цокав повільно, ніби навмисне дражнив. У голові крутилися думки: «А раптом він дізнається? А раптом усе зірветься?» Але разом із тривогою було відчуття чогось великого. Наче двері, які все життя були замкнені, нарешті прочинилися.
Уранці я прокинулася з усмішкою. Уперше за багато років. На кухні — той самий чайник, той самий лінолеум. Але все здавалося іншим. Я прошепотіла: «Я лечу в Дубай». І навіть якби хтось тієї миті увійшов і сказав: «Не роби цього, Валю», я б однаково не послухала. Бо вперше в житті я відчула себе живою.
Відтоді, як я купила тур, усе навколо ніби ожило. Навіть шкільний дзвінок звучав інакше: гучніше, радісніше. Я йшла коридором із каструлею супу, а всередині все пульсувало. За тиждень — літак. Ніхто не знав. Ні колеги, ні подруги. Ні, тим більше, Сергій.
Іноді я ловила себе на тому, що усміхаюся без причини. Дівчата в їдальні перезиралися:
— Валю, ти чого така весела? У лотерею виграла?
— Майже, — віджартовувалася я.
Але всередині зріло щось між захватом і страхом. Я ховала квитки й документи в кухонній шафці за пачкою крупи. Туди Сергій ніколи не заглядав. Увечері діставала їх, гладила пальцями папір і уявляла, як розплющую очі: а навколо пісок, сонце, лазур.
Однак чим ближчим був день вильоту, тим голосніше шепотів внутрішній голос: «А якщо він дізнається?». У суботу Сергій повернувся з рейсу. Увійшов, як завжди, не роздягаючись. Кинув сумку, важко зітхнув:
— Ледве доїхав. Дороги — жах.
Я поставила вечерю, він їв мовчки, дивлячись у телевізор. На екрані диктор розповідав про підвищення цін. Але мені було байдуже. Я дивилася на його обличчя, і серце стискалося. Ця людина колись була для мене всім. А тепер — чужа.
Після вечері він спитав, як справи у школі.
— Усе по-старому, — відповіла я сухо.
— Ага, — кивнув він, і розмова закінчилася.
Він не помітив, що на табуреті поруч лежить моя валіза, наполовину зібрана й прикрита скатертиною.
Уночі я лежала без сну. Сергій хропів, а я слухала, як цокає годинник. Кожна секунда відміряла мою таємницю. У грудях клубочився страх, але разом із ним — дивна насолода. Ніби я нарешті вирвалася з клітки, хай і ненадовго.
Уранці він поїхав на стоянку, сказав, що за три дні знову в рейс.
— Відпочину трохи й назад, — сказав він, цілуючи мене в щоку.
Щока лишилася холодною. Коли його фура виїхала за поворот, я зачинила двері, притулилася до них спиною і розсміялася. Тихо, майже беззвучно. Сміх вийшов дивним і тремким.
Того ж дня я пішла на ринок. Купити легку сукню, сонцезахисні окуляри, капелюх. Продавчиня сказала:
