Він усе ще жив поруч із нею. Спав на другій половині ліжка, забував чашки біля комп’ютера, кидав сорочки на стілець, питав, куди поділися його шкарпетки. Але в ньому оселилося щось чуже: колюча втома, роздратування, звичка вимагати й знецінювати. Дедалі частіше в його голосі звучала не його власна інтонація, а материнська — невдоволена, владна, певна, що світ зобов’язаний підлаштуватися.
Ярина вирізала склянкою кружечки, викладала фарш, защипувала краї. Один пельмень. Другий. П’ятий. Двадцятий. П’ятдесятий. На дошці вишикувалися рівні білі півмісяці, акуратні, майже однакові. Вона ліпила їх з упертою ретельністю, ніби від рівності краю міг залежати вечір.
Їй хотілося, щоб усе минуло тихо. Щоб Ганна Тимофіївна не знайшла зайвого приводу. Щоб Богдан не спалахнув. Щоб жінки поїли, поговорили, розійшлися, а Ярина потім вимила посуд, зачинила двері й нарешті дозволила собі видихнути.
Останнім часом усе її життя дедалі частіше зводилося до цього: аби тільки він не зірвався.
Богдан міг вибухнути через будь-яку дрібницю. Суп надто гарячий. Пульт не на місці. Подруга подзвонила пізніше, ніж йому подобалося. У ванній закінчився шампунь. На сорочці лишилася складка. Раніше він був м’якший, смішливіший, легший. Тепер поруч із ним кожне слово доводилося добирати обережно, ніби йти босими ногами по розсипаному склу.
Ярина довго переконувала себе, що це тимчасово. Робота тисне. Втома накопичилася. Може, конфлікт із начальством. Може, вікова тривога. Може, він просто не вміє говорити про те, що болить. Але десь усередині вона вже знала: річ не лише в роботі. Після кожного візиту матері Богдан ніби повертався не зовсім собою. Він привозив її інтонації, її роздратування, її впевненість у тому, що Ярина недостатньо старається.
Коли останній пельмень ліг на дошку, Ярина прибрала частину в морозильник, частину залишила на вечерю. До приходу гостей лишалася година. Треба було нарізати салат, накрити на стіл, перевдягтися, привести до ладу обличчя, яке вже зараз мало такий вигляд, ніби день минув не на кухні, а в довгій суперечці.
Богдан лежав у вітальні на дивані, витягнувши ноги й дивлячись у телефон. Ярина майже весь день провела біля плити, але він жодного разу не спитав, чи потрібна їй допомога.
— Ти там закінчила? — кинув він, не відриваючи очей від екрана.
— Пельмені готові. Зараз салат дороблю. Відварю вже перед подачею.
— Дивись тільки, не вдар обличчям у багнюку, — сказав він так, ніби йшлося не про сімейну вечерю, а про важливу перевірку. — Мама всім розповіла, що ти в нас майстриня з пельменів. Раїса з Жанною спеціально їдуть оцінювати.
Ярина затрималася біля дверного прорізу. На мить їй здалося, що зараз він усміхнеться, пом’якшить сказане, додасть щось звичайне, людяне. Але Богдан і далі дивився в телефон.
Вона промовчала. Пішла до ванної, відкрила кран і довго слухала шум води. У дзеркалі відбивалася жінка тридцяти двох років: тонке обличчя, сірі втомлені очі, волосся, нашвидкуруч зібране у вузол. Колись вона пам’ятала себе іншою — легкою, живою, впевненою. Поруч із Богданом вона поступово ставала тихішою. Спершу поступалася з любові. Потім заради миру. Потім просто тому, що звикла не провокувати.
Сьогодні треба було витримати. Просто ще один вечір.
Вона вдягла синю сукню — просту, але таку, що добре сиділа. Підфарбувала вії, пригладила вибиті пасма. У вітальні поправила скатертину, розставила тарілки, розклала прибори. Поставила салат, закуски, графин із водою. Богдан виніс пляшку міцного алкоголю — Ганна Тимофіївна попросила «для настрою», хоча Ярина терпіти не могла, коли в її домі багато пили.
Дзвінок пролунав рівно о сьомій. Довго, різко, вимогливо — ніби людина за дверима натискала не кнопку, а тиснула на чуже терпіння.
Богдан схопився так швидко, ніби не бачив матір кілька місяців, хоча вона телефонувала йому щодня, а іноді й по кілька разів.
— Мамусю, нарешті! Проходьте, проходьте!
Голоси увірвалися в передпокій раніше за самих жінок. Шурхіт пакетів, дзенькіт браслетів, важкий запах парфумів, гучне зауваження про духоту — і ось Ганна Тимофіївна вже стояла у вітальні.
На ній було все найкраще одразу: великі сережки, масивний ланцюжок, персні з кольоровим камінням, яскрава помада й сукня з блискучою ниткою. Вона мала вигляд не гості, а господині маленького галасливого царства, яка прийшла перевірити, чи не порушили порядок без її дозволу.
Раїса й Жанна ввійшли слідом. Обидві в строкатому вбранні, з зачісками, застиглими від лаку. Вони окинули квартиру уважними поглядами — так на ринку оглядають річ, заздалегідь вирішивши, що ціна на неї завищена.
— Здрастуй, Яриночко, — протягнула Ганна Тимофіївна, підставляючи щоку з таким виглядом, ніби це була не люб’язність, а обов’язок для невістки. — Ну, зустрічай нас.
— Добрий вечір. Проходьте, будь ласка, — рівно відповіла Ярина. — Рада, що ви приїхали.
Слово «рада» прозвучало майже правдоподібно…
