Раїса одразу провела пальцем по краю полірованої тумби, подивилася на подушечку пальця й виразно стиснула губи.
— У тебе, звісно, душевно. Старомодно, але душевно. Тільки пил, здається, любить тут жити.
— Це не пил, Раєчко, — хихикнула Жанна. — Це історія. Тут, мабуть, кожна серветка ще прабабусю пам’ятає.
Ярина стиснула пальці так міцно, що нігті боляче вп’ялися в долоні. Килими й меблі справді були старі, але не занедбані. Бабуся вибирала кожну річ із любов’ю й розумінням. Ці килими ручної роботи коштували більше, ніж усі блискучі прикраси Ганни Тимофіївни, але говорити про це було марно. У таких людей чужа цінність ставала видимою тільки тоді, коли на ній висів цінник.
— Майже вгадали, — спокійно сказала Ярина. — Багато що лишилося від бабусі. Мені важливо це зберегти.
Жінки перезирнулися. Їх завжди дратувало, коли шпилька не досягала мети.
Богдан поспішив згладити паузу:
— Мам, сідайте. Ярина з ранку на кухні. Вечеря буде чудова.
— Побачимо, — Ганна Тимофіївна опустилася на стілець. — Хвалити наперед не люблю.
Поки гості розсаджувалися, їхні погляди й далі мандрували кімнатою. Особливо їх зацікавили книжкові полиці.
— Скільки паперу, — зауважила Жанна. — І все це хтось відкриває?
— Ярина відкриває, — сказав Богдан, але в його голосі не було гордості. Радше втомлена насмішка. — Вона в нас людина книжкова.
— Краще б штори поміняли, — пробурмотіла Ганна Тимофіївна, примружившись на вікно. — Ці вже ніякого кольору не мають.
— Мені подобається, як крізь них проходить світло, — відповіла Ярина.
Вона подивилася на чоловіка. Чекала незрозуміло чого — може, звичайної фрази: «Мам, нам так подобається». Або хоча б: «Не починай». Навіть коротка усмішка могла б показати, що він поруч.
Але Богдан сидів біля матері, трохи подавшись до неї плечем, і дивився так, ніби боявся її невдоволення більше, ніж Ярининого болю. У цій квартирі він не мав вигляду господаря. Він був сином, який чекає на оцінку.
І тут Ярина згадала вчорашній вечір.
Богдан поїхав до знайомого «допомогти з гаражем». Зазвичай це означало довгі розмови, випивку й повернення майже вночі. Ярина вирішила розібрати верхні полиці в коридорі. Там лежали старі шарфи, коробки з документами, непотрібні дроти, якісь пакети, про які давно забули. За стосом светрів вона знайшла щільну картонну коробку, заклеєну скотчем. Без напису.
Вона не збиралася нишпорити в чужому. Коробка стояла серед спільних речей, і Ярина вирішила перевірити, чи не лежить там щось потрібне. Коли вона розрізала скотч і підняла кришку, то спершу навіть не зрозуміла, що саме бачить.
Кілька упаковок дорослих підгузків. Тюбик крему від подразнення. Пакет вологих серветок, акуратно складений збоку.
Ярина завмерла в коридорі, тримаючи кришку в руках. Першим прийшло не відраза. Не насмішка. Не роздратування. Прийшло розгублене, гостре співчуття.
Богдан?
Її різкий, сильний, запальний Богдан, який так боявся мати смішний вигляд?
Пам’ять одразу почала діставати деталі, які раніше здавалися випадковими. Він ніколи не лишався ночувати в друзів. Відмовився від короткої поїздки на два дні, хоча поїздку їм подарували. У ліжку завжди лягав ближче до краю й іноді спав так напружено, ніби був готовий схопитися від найменшого звуку. Злився, якщо вона міняла постільну білизну без нього. Ухилявся від розмов про здоров’я, дитинство, страхи.
Ярина тоді закрила коробку й поставила її назад. Їй стало боляче за нього. Вона вирішила, що ніколи не вимовить про це ані слова. Якщо колись він сам наважиться розповісти — вона підтримає. Допоможе знайти лікаря, фахівця, спосіб упоратися. Їй здавалося, любов так і має чинити: берегти чужу таємницю, навіть якщо випадково побачила її на власні очі.
Але зараз, дивлячись, як Богдан дозволяє матері й її подругам обмацувати її дім принизливими зауваженнями, те вчорашнє співчуття почало вистигати. Не зникло зовсім, але вкрилося тонким льодом. Усередині Ярини натягнулася тиха дзвінка струна.
— Ну що ми сидимо? — Ганна Тимофіївна постукала нігтем по столу. — Неси вже свою головну страву. Стільки розмов було, цікаво подивитися, заради чого нас кликали.
Ярина підвелася.
На кухні вода вже кипіла. Вона кинула лавровий лист, кілька горошин перцю, додала сіль. Пельмені один за одним опустилися в каструлю, закружляли, спливли. Жоден не розклеївся. Жоден не втратив форми. Вона вийняла їх шумівкою, переклала на велике блюдо, додала трохи масла, поставила поруч сметану, зверху посипала свіжою зеленню.
Усе мало гарний вигляд.
Тільки всередині в неї вже не було краси.
Їй раптом стало ясно: Богдан знав, як вони поводитимуться. Він не просто не зупинив це заздалегідь. Він сам привів їх сюди, щоб вони дивилися, як вона складає іспит, який ніхто не мав права їй призначати.
Ярина взяла блюдо обома руками й понесла до вітальні.
Коли вона поставила пельмені на стіл, навіть Ганна Тимофіївна на секунду замовкла. Маленькі, рівні, блискучі від масла, з тонким тістом і соковитою начинкою — до них було важко причепитися одразу.
— Прошу, — сказала Ярина.
Богдан першим потягнувся до ложки.
— Ну, мам, куштуй. Я ж казав, вона вміє.
Ганна Тимофіївна не квапилася. Вона взяла один пельмень, розрізала його, розгорнула виделкою, подивилася на фарш, понюхала. Раїса й Жанна спостерігали за нею так, ніби чекали на вердикт судді.
— Їсти можна, — нарешті сказала вона. — Але тісто затонке. Справжній пельмень має відчуватися. Щоб було зрозуміло, що їси. А тут усе якесь ніжне, ніби от-от розповзеться.
Ярина опустила погляд на блюдо. Пельмені не розповзалися. Ганна Тимофіївна бачила це не гірше за неї.
— А мені подобається, — сказала Раїса, відправляючи до рота ще один пельмень. — Соковито. Ганночко, ти сьогодні надто сувора. Ярино, а що за зелень зверху? Петрушка?
— Петрушка, — відповіла Ярина. — І трохи кінзи, зовсім трішки, для аромату.
Слово ніби вдарило Богдана…
