Він різко опустив виделку. Метал неприємно дзенькнув об тарілку.
— Петрушка? — перепитав він.
Ярина подивилася на нього, не відразу зрозумівши зміну в його обличчі.
— Так. Трохи. Ти ж раніше їв…
— Раніше я терпів! — Богдан підвівся так різко, що стілець скреготнув по підлозі. — Мовчав, бо не хотів тебе зачепити. Але скільки можна? Ти чудово знаєш, що я з дитинства її ненавиджу.
— Богдане, ти ніколи…
— Ніколи? — він усміхнувся зло й голосно. — Авжеж. Ти ж мене не чуєш. У тебе в голові тільки книжки, каталоги, якісь старі папірці. Чоловік для тебе — так, річ у квартирі.
Ганна Тимофіївна відразу подалася вперед:
— От саме! Дружина зобов’язана знати, що чоловік їсть, а що йому гидко. Якщо чоловік чогось не переносить, цього в домі бути не повинно. Я своєму синові цю траву ніколи не додавала. З дитинства знала.
Ярина спробувала пригадати. Може, він справді казав? Може, колись мимохідь? Але в пам’яті спливали інші сцени: він їв салат із петрушкою, хвалив суп, просив зелені до м’яса. Не було ні ненависті, ні прохання, ні попередження.
— Я можу зараз відварити тобі окремо, без зелені, — тихо сказала вона. — Це швидко.
Богдан подивився на неї так, ніби вона його образила.
— Не вдавай турботу. Вечір уже зіпсовано.
— Синочку, не нервуй, — сказала Ганна Тимофіївна, але її голос не заспокоював, а тільки підкидав сухі гілки у вогонь. — Вона має зрозуміти: чоловік — не порожнє місце. Сьогодні петрушку поклала, завтра ще щось зробить на зло. Із цього починається неповага.
— Повага в дрібницях видна, — вставила Жанна. — Людина не любить — не клади. Що тут складного?
Раїса співчутливо похитала головою:
— Бідний Богданчик. Стільки років мовчав.
Ярина сиділа нерухомо. Її ніби обступили з усіх боків. Репліки летіли одна за одною, швидко, злагоджено, без пауз, наче розмову заздалегідь відрепетирували. І річ була зовсім не в петрушці. Петрушка просто стала зручною щілиною, крізь яку назовні хлинуло все накопичене: презирство, роздратування, бажання поставити її на місце.
Богдан ходив навколо столу, розмахуючи руками.
— Три роки, Ярино. Три роки ти живеш зі мною і не знаєш елементарного. Що я люблю. Що мене бісить. Чого я не переношу. Бо тобі байдуже. Ти вся така тонка, правильна, освічена. А насправді навіть нормальну вечерю чоловікові приготувати не можеш.
— Ти завжди казав, що тобі подобається, як я готую, — відповіла вона. Голос здригнувся, але не розсипався.
— Бо жалів! — вигукнув він. — Бачив, як ти стараєшся, і мовчав. Незручно було казати правду. А правда в тому, що твоя їжа — самі муки.
Ці слова вдарили сильніше, ніж Ярина очікувала. Не тому, що йшлося про пельмені. Він перекреслював роки їхнього життя так легко, ніби стирав випадковий запис із аркуша.
— Богдане, досить, — попросила вона. — Не треба влаштовувати це при гостях.
— Чому ж? — він нахилився до неї. — Нехай мама бачить, на кому я одружився. Вона попереджала. Казала: не твоя людина, не наша порода. А я, дурень, вирішив, що любов усе вирішить.
Він налив собі чарку й випив одразу.
— За любов, якої, як з’ясувалося, й не було.
Ярина відчула, як очі наповнюються слізьми. Вона відвернулася, але Ганна Тимофіївна помітила миттєво.
— Ну от, почалося. Зараз пустить сльозу. Улюблений прийом: довести всіх, а потім удавати з себе нещасну.
— Я нікого не доводжу, — сказала Ярина. — Я прошу зупинитися.
— Ні, — Богдан поставив чарку. — Ми тільки почали говорити чесно. І не тільки про цю траву. Пам’ятаєш, як мама просила тебе допомогти їй вибрати сукню до ювілею дядька Матвія?
Ярина на секунду заплющила очі. Так, вона пам’ятала.
— Твоя мама подзвонила вранці, коли я здавала річний звіт, — повільно сказала вона. — Я сказала, що зможу після третьої. Вона кинула слухавку, а тобі потім сказала, ніби я відмовила…
