— Ти й відмовила! — Богдан ударив долонею по столу. — Бо вважаєш мою сім’ю нижчою за себе. Тобі з нами неприємно.
— Тоді ти сам сказав, що вона неправильно зрозуміла.
— Я сказав це, бо знову тебе пожалів.
Він повторював це слово з особливим натиском. Пожалів. Терпів. Мовчав. Ярина слухала й розуміла: він просто зараз переписує їхнє спільне минуле, витягуючи з нього тільки те, що пасує його злості.
— А зимове свято? — вів далі він. — Теж забула?
Не забула. Вони домовилися провести вечір удвох. Ярина приготувала вечерю, поставила свічки, купила його улюблений торт. О десятій подзвонила Ганна Тимофіївна й сказала, що в неї піднявся тиск, що їй страшно самій. Богдан схопив куртку й поїхав. Повернувся вранці — пахнучи пирогами й чужим застіллям.
— Мамі було зле, — сказав він. — А ти образилася, бо тобі зіпсували романтику.
— Їй не було зле, — Ярина підвела очі. — Тиск був звичайним для неї. Я телефонувала до служби, куди ти нібито звертався. Виклику не було. А потім побачила фотографії в її знайомої. Ви сиділи за святковим столом і сміялися.
Тиша обірвалася різко.
Ганна Тимофіївна зблідла, але майже відразу взяла себе в руки.
— Ти за мною стежила?
— Я хотіла зрозуміти, чи все з вами гаразд. Бо Богдан мені нічого не пояснив.
Богдан розгубився на мить. Вочевидь, він не знав, що Ярина тоді перевірила цю історію. Але розгубленість швидко стала роздратуванням.
— Мама не хотіла тебе тривожити. Їй полегшало, вона попросила лишитися. Щоб я вночі не їздив туди-сюди. Вона про мене дбала.
Ярина дивилася на нього й бачила: він дуже хоче вірити в те, що говорить. Йому простіше вважати матір слабкою жертвою, себе турботливим сином, а Ярину холодною дружиною, ніж визнати, що багато років його смикали за невидимі нитки.
Усередині неї щось тихо клацнуло.
Страх відступив. Бажання виправдовуватися теж. Натомість з’явилася холодна, майже спокійна уважність. Ярина ніби дивилася на кімнату збоку: Ганна Тимофіївна — владна, вдоволена, плете свою сітку. Раїса й Жанна — галасливий супровід. Богдан — дорослий чоловік, який поруч із матір’ю перетворювався на хлопчика, що чекає дозволу дихати.
Колись її мати, Надія Романівна, після першого знайомства з Богданом сказала:
— Може, він і непоганий, доню. Але ведений. Таких завжди хтось веде. Питання тільки в тому, хто саме.
Ярина тоді образилася. Їй здавалося, мати ревнує. Тепер ці слова повернулися, як запізно знайдене попередження.
— Добре, — сказала вона рівно. — Нехай я жахлива дружина. Погана господиня. Неуважна, холодна, зверхня. Що далі, Богдане? Ти хочеш розлучення?
Він кліпнув.
— До чого тут розлучення?
— До того, що ти зараз говориш так, ніби жити зі мною неможливо.
— Я хочу, щоб ти зрозуміла свої помилки, — відповів він уже менш упевнено. — Щоб поважала мене. І мою матір.
— А я хочу, щоб ти нарешті став дорослим, — сказала Ярина. — Не хлопчиком біля маминої спідниці, а чоловіком. Людиною, яка відповідає за свої слова.
Ганна Тимофіївна схопилася.
— Та ким ти себе уявила? Мій син справжній чоловік!
— Тоді чому ви весь час говорите замість нього? — спитала Ярина.
Богдан спалахнув багрянцем.
— Замовкни.
— Ні. Я надто довго мовчала.
Вона підвелася.
— Вечерю закінчено. Вибачте, що не виправдала ваших очікувань.
Вона хотіла піти до спальні. Не тому, що знала, що робити далі. Просто їй треба було вийти з кімнати, де повітря стало липким від чужої злоби. Але Богдан ступив слідом і схопив її за зап’ястя.
Пальці стиснулися боляче, до пекучих червоних слідів.
— Ти нікуди не підеш, поки я не договорив.
— Відпусти. Мені боляче.
— А мені не боляче? — він наблизився майже впритул. — Мені не боляче розуміти, що дружина мене ні в що не ставить?
Він потяг її назад до столу й силоміць посадив на стілець. Ганна Тимофіївна навіть не ворухнулася, щоб зупинити сина. Навпаки, в її очах майнуло задоволення. Ніби все нарешті йшло правильно: непокірну невістку ставили на місце.
Ярина подивилася на своє зап’ястя. Червоні смуги проступали дедалі яскравіше. У цю мить остання надія всередині неї згасла остаточно.
— От тепер поговоримо, — сказав Богдан, важко дихаючи. — По-дорослому.
— По-дорослому? — Ярина тихо всміхнулася. — Ти справді вважаєш, що дорослі так розмовляють?
— Не розумуй.
— Я не розумую. Я просто бачу. Ти маєш рацію лише в одному: я була поганою дружиною. Але не тому, що поклала петрушку. А тому, що надто довго виправдовувала твою грубість. Надто довго жаліла. Надто довго думала, ніби під цією злістю схована людина, якій потрібна допомога. А там виявився наляканий хлопчик, який досі боїться маминого невдоволеного погляду.
Богдан стиснув кулаки.
— Заткнися.
— Ні, — сказала Ярина. — Це правда. І ти сам її знаєш.
Ганна Тимофіївна ступила ближче.
— Невдячна! Я тобі сина довірила, а ти…
