— Ви нікого мені не довіряли, — перебила Ярина. — Ви весь цей час тримали його біля себе. І перемогли. Забирайте. Він ваш.
Вона знову рушила до спальні.
Цього разу Богдан наздогнав її біля дверей. Ривком розвернув за плече.
— Думаєш, наговорила гидоти й підеш? Повернешся й перепросиш мою матір.
— Мені нема за що перепрошувати.
— Зараз буде.
Він штовхнув її назад до вітальні. На столі холонули пельмені. Тарілки стояли криво, сметана стікала по краю блюда. Богдан окинув стіл поглядом, і його очі зупинилися на повній тарілці, яку він сам собі наклав на початку вечері.
Ярина зрозуміла не відразу. Точніше, зрозуміла за частку секунди до того, як це сталося.
— Ось і все, чого ти варта, — сказав він низьким голосом.
Він схопив тарілку.
— Цим нормальну людину годувати соромно.
Тарілка полетіла в неї.
Ярина встигла відсахнутися, але не повністю. Тепла важка маса вдарила по обличчю, ковзнула по щоці, потрапила у волосся, на шию, на сукню. Сметана заліпила одне око. Кілька пельменів ляпнулися на підлогу. Сама тарілка пролетіла повз і розбилася об стіну сухим різким дзвоном.
На мить стало зовсім тихо.
Ярина стояла, не дихаючи. По обличчю повзло щось липке. Біля скроні застряг шматок тіста. Запах м’яса, цибулі й сметани, ще недавно домашній, тепер викликав нудоту.
Першою засміялася Ганна Тимофіївна.
Вона реготала голосно, зло, закинувши голову. Сережки тремтіли в неї у вухах, персні блищали, яскраво нафарбований палець указував на Ярину.
— Ну от! Допрохалася? Отримала?
Раїса й Жанна теж засміялися. Спершу коротко, ніби не наважуючись, потім дедалі голосніше. Вони прикривали роти долонями, але очі в них були вдоволені, жадібні до чужого приниження. Вони не були приголомшені. Не зніяковіли. Їм подобалося те, що відбувалося.
Богдан, окрилений їхнім сміхом, підійшов ближче. Обличчя його було червоне, очі блищали.
— Для чого я тебе в сім’ю взяв? Щоб ти мені помиї подавала? — він схопив із загального блюда жменю пельменів і розмазав їх по її обличчю, волоссю, коміру сукні. — Сама їж. Може, зрозумієш, чим людей годуєш.
— Давно треба було, синочку, — майже лагідно сказала Ганна Тимофіївна.
Ярина не пручалася.
Усередині неї щось померло беззвучно. Не з тріском, не з криком, не з останньою фразою. Просто обірвалася тонка нитка, якою вона ще трималася за колишнє життя.
Вона дивилася повз Богдана. На стіну, по якій униз тягнулася пляма сметани. На уламки порцеляни. На бабусин килим, куди впав жирний клубок начинки. І чомусь саме пляма на килимі виявилася особливо болючою. Її принизили — це вона вже зрозуміла. Але вони ще й осквернили її дім. Бабусину тишу. Місце, де її колись любили без умов.
Ярина підняла руку й повільно стерла тісто зі щоки. Подивилася на забруднені пальці. Потім на Богдана.
У цю мить вона вже не бачила чоловіка.
Перед нею стояла чужа людина, якій вона колись довірила ключі від свого життя.
Богдан сів на диван, явно задоволений справленим враженням, і знову налив собі.
— Може, тепер порозумнішає.
— Зрозуміє, як чоловіка поважати, — підтримала Жанна.
Вони знову потягнулися до закусок, ніби нічого особливого не сталося. Ніби принизити жінку за столом було такою самою звичною дією, як попросити сіль чи налити чарку.
Ярина стояла посеред кімнати ще кілька секунд. Дихання стало рівним. Не спокійним — мертвим. Вона не відчувала ні образи, ні страху, ні звичного бажання все згладити. Тільки крижану ясність.
Богдан підвівся й потер живіт.
— Піду освіжуся.
Він попрямував у коридор.
Ярина провела його поглядом.
Вона знала, що в туалеті немає нового рулону паперу. Порожній тримач помітила ще перед приходом гостей. Тоді, вже після того як накрила на стіл, вона відкрила ту саму коробку на антресолі й поклала на бачок одну упаковку — акуратно, майже машинально. У той момент вона не думала, що використає це як відповідь. Радше це був німий жест жінки, чиє терпіння вже тріснуло, але ще не розсипалося.
Тепер він мав побачити її не як турботливу дружину, готову прикривати його таємницю.
А як людину, яку він щойно спробував розтоптати.
Двері туалету зачинилися.
Минула хвилина. Друга.
Потім пролунав зойк.
Це був не просто крик. У ньому змішалися жах, лють, сором і безсилля. Так кричить людина, з якої в одну мить зірвали маску й виставили на світло все, що вона роками ховала.
Раїса впустила виделку.
— Що з ним?
