— Богданчику! — Ганна Тимофіївна схопилася. — Синочку, що сталося?
За дверима щось ударилося об стіну. Потім грюкнуло, ніби важкий предмет упав на кахель.
— Богдане! Відчини зараз же! — мати кинулася до дверей і почала смикати ручку. — Ти чуєш?
— Може, йому зле? — перелякано прошепотіла Жанна.
— Та ламайте вже! — сказала Раїса, але сама не зробила й кроку.
Ярина залишилася біля столу. Вона не пішла за ними. Не спитала, що сталося. Не спробувала виявити тривогу. Фізично з Богданом, найімовірніше, було все гаразд. Найболючіше зараз було не тілу.
Ганна Тимофіївна гупала в двері.
— Богдане! Синочку! Негайно відчини!
Нарешті замок клацнув. Двері розчахнулися.
На порозі стояв Богдан. Блідий, з перекошеним обличчям, з мокрими від злості очима. В одній руці він стискав порожню картонну втулку. В другій — упаковку дорослих підгузків.
Раїса розкрила рота.
Жанна тихо ахнула.
— Це що таке? — спитала вона, не відразу второпавши. — Підгузки?
Ганна Тимофіївна завмерла. Її обличчя змінилося так різко, ніби з нього стерли помаду, рум’янець і всю колишню впевненість.
— Богданчику…
— Це вона! — закричав Богдан, тицяючи упаковкою в бік Ярини. — Вона підклала! Спеціально! Щоб мене принизити!
Ярина нічого не відповіла.
Вона спокійно пройшла повз нього до ванної. Відкрила воду. Взяла мило. Почала вмиватися.
Спершу змила сметану з обличчя. Потім м’ясний сік із шиї. Потім кілька разів провела мокрими руками по волоссю, витягуючи шматочки тіста. Вода в раковині мутніла, змиваючи жир, зелень, сліди чужого шаленства. Ярина дивилася на своє відображення. Щоки почервоніли, очі блищали, сукня була зіпсована, волосся розтріпане. Але в цьому обличчі більше не було колишньої покірності.
У коридорі тривав шум.
— Вона ненормальна! — кричав Богдан. — Це помста!
— За що помста? — спитала Раїса вже не так упевнено.
— За те, що я сказав їй правду!
— Тихіше, синочку, — шипіла Ганна Тимофіївна. — Не при всіх. Ходімо поговоримо.
Ярина витерла обличчя чистим рушником, акуратно повісила його на місце, вийшла з ванної, пройшла через коридор і зачинилася в спальні.
Лише там її почало трусити.
Не від каяття. Не від страху. Тіло просто скидало напруження, яке тримало її весь цей час. Ярина підійшла до вікна й розчинила стулку. До кімнати ввійшло вечірнє повітря із запахом мокрого асфальту й квітів із двору. Вона дихала глибоко, майже жадібно.
Що вона зробила?
Та частина її, яку виховували на терпінні, жалості й здатності розуміти чужий біль, шепотіла: це жорстоко. Ти знала його таємницю. Ти вдарила в найслабше місце.
Але інша частина — нова, холодна, народжена за столом під сміх Ганни Тимофіївни, відповідала без тремтіння: він першим перейшов межу. Він не просто зірвався. Він обрав приниження як зброю. Ти не розкрила його таємницю заради забави. Ти перестала бути щитом для людини, яка вдарила тебе при свідках.
За дверима чулися голоси. Здається, Раїса й Жанна збиралися йти. Ганна Тимофіївна намагалася їх затримати, щось пояснювала, але пояснення звучали жалюгідно й квапливо.
Ярина раптом уявила, як ці дві жінки завтра переповідатимуть вечір. Вони прийшли подивитися, як принижують невістку, а підуть з історією про таємницю Богдана. Ганна Тимофіївна більше не зможе тримати обличчя переможниці.
Ярина дістала дорожню сумку з шафи.
Вона не збиралася йти. Це був її дім. Іти мав він.
Сорочки Богдана лягали в сумку одна за одною. Штани. Шкарпетки. Домашні футболки. Бритва. Зарядний пристрій. Улюблена толстовка. Вона складала речі швидко, без злості, майже діловито. Кожна прибрана з полиці річ звільняла простір. Вона ніби виймала його з квартири, зі свого ліжка, з повітря, яким дихала.
Коли сумка наповнилася, Ярина поставила її біля дверей і сіла на край ліжка.
Тоді прийшли сльози.
Вона плакала тихо, закривши обличчя руками. Не через пельмені. Не через розбиту тарілку. Не через сміх гостей. Вона плакала за собою колишньою, яка три роки намагалася зберегти шлюб, де її поступово стирали. За жінкою, що вірила, ніби любов здатна вилікувати слабкість. За надією, яку вона сама підживлювала, хоча та давно лежала безживна.
Потім сльози скінчилися так само раптово, як почалися.
Ярина взяла телефон і набрала матір.
— Алло, доню, — голос Надії Романівни був спокійний, домашній. — Що сталося? Ти дихаєш не так.
Ярина мимоволі всміхнулася крізь рештки сліз.
— Мамо, сталося все.
І вона розповіла.
Не пом’якшуючи, не добираючи зручних слів. Про вічні шпильки Ганни Тимофіївни. Про зміни в Богдані. Про вечерю. Про петрушку. Про руку на зап’ясті. Про тарілку. Про сміх. Про туалет і упаковку на бачку. Про те, як вона зібрала його речі.
Надія Романівна не перебивала. Тільки дихала в слухавку дедалі тихіше.
Коли Ярина закінчила, мати помовчала кілька секунд.
— Так, — сказала вона нарешті голосом, яким колись пояснювала доньці найсерйозніші речі. — Перше: ти жива?
— Так.
— Він тебе сильно вдарив?
