— Ні. Тарілка повз, їжа в обличчя. Зап’ястя болить.
— Сфотографуй. Зараз. Друге: ти правильно зробила, що зібрала речі. Третє: не смій звинувачувати себе за його таємницю. Він мав право хворіти, боятися, соромитися. Але не мав права робити з тебе мішень. Зрозуміла?
— Мамо, але я все одно вчинила низько.
— Низько — це привести матір із подругами й улаштувати показове цькування дружини в її ж квартирі. Низько — це хапати тебе за руку й жбурляти в тебе тарілки. Ти захищалася тим, що опинилося під рукою. Так, зброя негарна. Зате дієва.
Ярина заплющила очі.
— Я не знаю, що далі.
— Далі виставляєш його за двері. Ключі забираєш. Завтра міняєш замки. Квартира твоя, до нього була твоєю і після нього лишиться твоєю. Дітей немає, ділити майже нічого. І слухай уважно: якщо він відмовиться йти, викликай поліцію. Не сперечайся. Не доводь. Не плач перед ними. Ти господиня цього дому.
— Ти приїдеш? — тихо спитала Ярина й сама почула, як по-дитячому це прозвучало.
— Уже збираю сумку. Вранці братиму квиток. Це не обговорюється.
— Мамо…
— Не сперечайся з матір’ю хоча б ти, — сухо сказала Надія Романівна. — Мені одного чужого прикладу на сьогодні досить.
Після розмови Ярина сфотографувала зап’ястя, зіпсовану сукню, плями на підлозі, уламки біля стіни. Потім вийшла до вітальні.
Гостей уже не було. Вочевидь, Раїса й Жанна таки втекли, прихопивши досить вражень для довгих пересудів.
У кімнаті лишилися Богдан і Ганна Тимофіївна. Він сидів на дивані, схиливши голову в долоні. Плечі в нього дрібно здригалися. Мати обіймала його за плечі й шепотіла щось заспокійливе, але, побачивши Ярину, схопилася.
— Подивися, що ти наробила! Ти його знищила!
Ярина пройшла на кухню, взяла віник і совок, повернулася до уламків.
— Ідіть.
— Ми нікуди не підемо! — вигукнула Ганна Тимофіївна. — Це дім мого сина.
Ярина випросталася.
— Ні. Це мій дім. Він належав моїй родині задовго до того, як ваш син сюди ввійшов. Богдане, твої речі зібрані. Сумка в спальні біля дверей.
Богдан підвів обличчя. Воно було мокре, червоне, розгублене. В очах уже не було тієї люті, що жбурляла тарілку. Там була образа — майже дитяча.
— Як ти могла? — хрипко спитав він. — Я тобі довіряв.
Ярина довго дивилася на нього.
— А я довіряла тобі, коли виходила за тебе заміж. Думала, ти будеш поруч. А ти сьогодні привів у мій дім людей, які сміялися, поки ти мене принижував. Про яку довіру ти говориш?
Він відвів погляд.
— У вас десять хвилин, — сказала вона. — Потім я телефоную в поліцію. Підстава проста: сторонні люди перебувають у моїй квартирі проти моєї волі. І ще напад, зіпсоване майно, свідки.
— Та які свідки? — фиркнула Ганна Тимофіївна, але голос у неї здригнувся.
— Ваші подруги. Думаю, якщо їх спитають офіційно, вони багато чого згадають.
Ця фраза подіяла краще за крик.
Ганна Тимофіївна примружила очі, але схопила Богдана за рукав.
— Ходімо. Нічого лишатися в цьому зміїному гнізді.
Вони забрали сумку. У передпокої Богдан зупинився, дістав ключі й жбурнув їх на тумбочку.
— Ти ще пошкодуєш.
— Ні, — сказала Ярина. — Шкодуватиму не я.
Вона зачинила двері. Повернула ключ. Потім іще раз.
І притулилася чолом до холодної поверхні.
Квартира вперше за вечір стала тихою.
Але тиша була вже не колишньою — не натягнутою, не тривожною, не такою, що чекає удару. Це була порожня тиша після бурі. У ній ще тримався запах сметани, алкоголю, чужих парфумів, але крізь нього вже проступало щось інше. Свобода не тішила одразу. Вона просто з’явилася, як повітря після довгої задухи.
Ярина не стала прибирати все. Сил не було. Вона зібрала тільки великі уламки, щоб не порізатися, і пішла до спальні.
Там іще пахло Богданом. Його шампунем, одягом, тілом. Ярина відчинила шафу й дістала чисту постільну білизну. Зірвала простирадло, наволочки, підковдру. Комкала їх і кидала в кошик так, ніби знімала з ліжка не тканину, а стару шкіру.
Нове простирадло пахло лавандою. Бабуся колись учила зберігати білизну з маленькими ароматними мішечками. Ярина застелила ліжко акуратно, розгладила складки, поправила подушку.
Потім лягла на спину й втупилася в стелю…
