— Не дзвоніть! — у її голосі раптом прорізалася сила, суха й розпачлива. — Не смійте! Ви не знаєте, який він. Він Лізу забере. Він мою Олю довів, тепер за внучку взявся. Благаю вас…
Марина підійшла ближче, нахилилася, прикрила жінку простирадлом і сказала вже зовсім іншим голосом:
— Я не залишу вас із цим саму. Чуєте? Не залишу.
Але Анна тільки відвернулася до стіни й заплакала беззвучно, як плачуть старі люди, яким уже соромно навіть за власні сльози.
Усе почалося, як потім багато разів прокручувала в пам’яті Анна, зі звичайного четвергового ранку.
Вона прокинулася о п’ятій сорок, хоча будильник на старенькому кнопковому телефоні стояв на шосту. У кімнаті було темно, тільки з кухні тяглася вузька смужка світла: Ліза знову залишила ввімкненим нічник біля мийки. Дівчинці було дванадцять, але вона й досі боялася цілковитої темряви. Анна не сварила її за це. Після смерті матері дитина здригалася від кожного скрипу.
Анна посиділа на краю дивана, потерла коліна. Суглоби нили на дощ. На стільці біля вікна лежала акуратно складена кофта Ольги — темно-синя, з маленькою дірочкою на лікті. Анна вже другий місяць збиралася прибрати її до шафи, але щоразу рука не піднімалася.
— Мам, я потім заштопаю, — наче знову чувся голос доньки. — Тільки не викидай, гаразд?
Ольга померла на початку зими. Офіційно — від серцевого нападу. Швидко, вдома, вночі. Так сказав Сергій, її чоловік. Він сам викликав швидку, сам плакав біля дверей, сам потім ходив із червоними очима й усім казав, що не уявляє, як тепер жити. Сусідки жаліли його, зітхали: ще молодий, сам із дитиною. Анна тоді сиділа на кухні, тримала Лізу на колінах, хоча та була вже майже з неї зростом, і відчувала, що всередині в неї все вигоріло.
Але від того дня в квартирі змінилася не тільки кількість людей. Із неї ніби винесли повітря.
Сергій залишився жити в них “поки вирішить питання з роботою й документами”. Квартира була Аннина, ще від покійного чоловіка Віктора, але Ольга з Лізою жили тут останні роки. Сергій то зникав на кілька днів, то повертався пізно, просочений запахом тютюну й чужих парфумів. Коли Ольга була жива, вони часто сварилися, але при Анні він умів усміхатися.
— Мамашо, ви не втручайтеся, — казав він тоді наче жартома. — Чоловік із жінкою самі розберуться.
Після похорону він перестав жартувати.
Того четверга Анна заварила чай, дістала з хлібниці черствий батон, увімкнула маленьку плитку. На кухні було тісно: холодильник гудів так голосно, ніби скаржився на старість, на підвіконні в банці стояли засохлі гілочки кропу, батарея клацала. Ліза вийшла з кімнати в шкільній сорочці, з розпатланою косою й припухлими після сну очима.
— Бабусю, у мене сьогодні контрольна, — сказала вона, сідаючи за стіл. — Я нічого не пам’ятаю.
— Пам’ятаєш, — Анна поставила перед нею горнятко. — Ти вчора дві години повторювала. Цукор будеш?
— Пів ложки.
Анна усміхнулася. Ольга теж завжди казала “пів ложки”, а потім непомітно досипала ще.
Двері до великої кімнати грюкнули. Сергій вийшов у майці й спортивних штанах, неголений, злий. Він не любив ранок. Особливо коли на кухні вже хтось був.
— Знову чайник свистить на всю квартиру, — буркнув він.
— Він не свистить, — тихо сказала Анна. — Я вимкнула.
Сергій узяв зі столу Лізин бутерброд і відкусив майже половину.
Дівчинка опустила очі.
— Тату, це мій.
— Твій, мій… — він усміхнувся криво. — Усе тут у вас “моє”. Квартира бабина, пенсія бабина, а я як квартирант, так?
