Анна не відповіла. Вона вже знала: будь-яка відповідь стане приводом.
— Сергію, Лізі до школи, — тільки сказала вона. — Не починай.
Він повільно повернувся до неї.
— Ти мені не “Сергію”. Я тобі не син.
Ліза встала.
— Я піду.
— Сядь, — різко сказав Сергій.
Дівчинка завмерла.
— Сядь, я сказав.
Анна відчула, як у неї похололи долоні. Останніми тижнями він дедалі частіше говорив із Лізою таким тоном. Не бив, ні. Анна стежила, слухала ночами, вставала на кожен шерех. Але він міг схопити дівчинку за плече надто міцно, міг поставити в куток, міг годинами вичитувати за двійку чи неприбрану чашку.
— Вона запізниться, — Анна спробувала всміхнутися. — Сергію, контрольна ж.
— А мені яке діло? — Він сів навпроти, поклав лікті на стіл. — Мені сьогодні до нотаріуса. Ти пам’ятаєш?
Анна повільно поставила чайник на плиту.
— Я нікуди не піду.
— Підеш.
— Я сказала: не піду.
Сергій подивився на неї так, ніби чекав саме цих слів. Спокійно, навіть задоволено.
— Значить, буде по-іншому.
Він дістав із кишені телефон, тицьнув пальцем в екран і повернув його до Анни. На екрані була фотографія: Ліза стоїть біля шкільного подвір’я з якимось хлопчиськом, він тримає її за рукав, а вона сміється.
— Ну? — спитав Сергій. — Хороша дівчинка? Дванадцять років. Уже з пацанами швендяє.
— Це однокласник, — Ліза зблідла. — Ми просто…
— Мовчати.
Анна підійшла до внучки, поклала долоню їй на плече.
— Не смій її лякати.
— А ти не смій мені вказувати, стара. — Сергій підвівся. — Сьогодні ти підпишеш дарчу. Або я подам заяву, що ти не даєш ради з дитиною. Що в тебе не все гаразд із головою. Що ти водиш її бозна-куди, годуєш простроченим, а сама падаєш ночами.
— Це брехня.
— Брехня? — Він усміхнувся. — А хто доведе? Ти? З твоїм тиском і таблетками? У мене довідка є, що я батько. Рідний. А ти хто? Бабуся. І квартира, між іншим, мала б Олі дістатися, а тепер її дочці. Я всього лише хочу оформити все нормально.
Анна подивилася на Лізу. У дівчинки тремтів підборідок.
— Бабусю, не треба, — прошепотіла вона. — Я не хочу з ним.
Сергій почув. Його обличчя сіпнулося.
— А, ось воно як.
Він схопив Лізин рюкзак зі стільця й жбурнув його в коридор. Із відкритої кишені висипалися зошити, пенал, маленький брелок у формі кота, якого Ольга купила доньці перед самим Новим роком.
— До школи вона сьогодні не йде, — сказав Сергій. — Будемо розмовляти сім’єю.
Анна вперше за довгий час зірвалася. Не закричала — ні, голос у неї був низький, хрипкий.
— Іди з моєї квартири.
Сергій повільно повернув голову.
— Що?
— Збирай речі й іди. Сьогодні. Зараз.
Він дивився на неї кілька секунд, потім засміявся. Сміх був тихий, неприємний.
— Ти запізно стала хороброю, Анно Петрівно.
Ліза заплакала.
За годину дівчинка все-таки пішла до школи. Анна сама зібрала зошити, провела її до дверей, застебнула куртку на всі ґудзики, поправила шарф.
— Після уроків одразу додому до тітки Тані, — прошепотіла вона. — Не сюди. Зрозуміла?
Тетяна була сусідкою з п’ятого поверху, колишньою вчителькою. Після смерті Ольги вона часто приносила суп, сиділа з Лізою, коли Анні треба було до поліклініки. Сергій її терпіти не міг.
— А ти? — Ліза дивилася злякано.
— Я розберуся.
— Бабусю…
