— Іди, люба. Тільки нікому не кажи. Поки що.
Коли двері зачинилися, Анна стояла в коридорі й слухала, як кроки внучки спускаються сходами. Потім повернулася. Сергій стояв біля дверей до великої кімнати.
— Розумна стала? — спитав він.
— Іди.
— Ні, — спокійно сказав він. — Тепер ти мене уважно послухаєш.
Те, що сталося потім, Анна згадувала уривками, як розбите дзеркало. Спершу його рука на її лікті — надто міцна. Потім запах перегару, хоча зранку він наче не пив. Потім кухня, край столу, біль у стегні, коли вона вдарилася об табурет. Його голос біля самого вуха:
— Підпишеш, стара гидото. Усе підпишеш.
Вона намагалася вирватися, але сили були вже не ті. Їй було страшно не за себе. Страшно було за Лізу, яка повернеться й побачить. За фотографії Ольги на полиці. За те, що в сусідніх квартирах чують і мовчать.
Сергій не зґвалтував її в тому грубому сенсі, про який потім шепотілися б баби біля під’їзду. Але він принизив її тілом. Змусив відчути себе безпорадною, брудною, нікчемною. Смикав одяг, стискав, штовхав, сміявся, коли вона закривалася руками. Потім, коли побачив кров на її білизні після удару й падіння, злякався не за неї — за себе.
— Сама впала, — сказав він одразу. — Зрозуміла? Сама.
Анна сиділа на підлозі у ванній, притискаючи рушник до живота. Плитка була холодна. У пральній машині лежала Ольжина синя кофта, яку вона все-таки вранці вирішила випрати.
— Я до лікарні піду, — прошепотіла вона.
Сергій присів перед нею навпочіпки.
— Підеш — Лізу більше не побачиш. Я скажу, що ти несповна розуму. Що ти сама на мене кидалася. Думаєш, тобі повірять? Старій із тиском? Чи мені, батькові дитини?
Він дістав із кишені її телефон і показав.
— І ось це поки що в мене. Щоб дурниць не наробила.
Потім він пішов. Просто вдягнув куртку, грюкнув дверима й пішов, залишивши її на підлозі.
Анна просиділа так майже пів години. У ванній капав кран. Кожна крапля падала в раковину з тупим, дратівливим звуком. Десь у під’їзді гавкав собака. Потім вона повільно підвелася, тримаючись за пральну машину, вмилася холодною водою, перевдяглася й сховала забруднену білизну в пакет під ванну. Не тому, що думала про докази. Просто не могла дивитися.
До Тетяни вона піднялася ближче до третьої. Двері відчинила Ліза — бліда, з червоними очима.
— Бабусю!
Анна спробувала всміхнутися, але губи не слухалися.
— Усе добре.
Тетяна вийшла з кухні, витираючи руки рушником. Вона відразу все зрозуміла навіть не очима — шкірою. Так розуміють жінки, які багато років працювали в школі й бачили чужі сім’ї без прикрас.
— Анно, що сталося?
