Груднева ніч іще не поступилася світанкові, коли Григорій Сафонов прокинувся в кімнаті колишньої геологічної станції. У п’ятдесят два роки він і далі лишався широкоплечим і дужим, але сивина вже вибілила коротко стрижене волосся, а обличчя стало жорстким від морозу й довгого мовчання. У печі ледь жеврів вогонь, пахло гасом, попелом і старою шинеллю, що висіла біля дверей. Григорій сів на вузькому ліжку, обхопив коліна й кілька секунд чекав, поки дихання знову почне йому коритися.
Сон повернув його в далеку кам’янисту ущелину: обірваний зв’язок, спалахи, крик пораненого радиста, до якого вони тоді не змогли пробитися. Такі ночі переслідували ветерана багато років. У місті грюкання дверей оберталося для нього на вибух, вереск гальм нагадував про техніку, а чужий сміх лунав надто близько. Тому Григорій оселився біля старої виробки, де довкола були тільки гори, ліс і хуртовина. Щоправда, інколи виття вітру все одно ставало схожим на гул гелікоптерів.
На станції йому було легше пояснити кожен звук. Тріск давала піч, рипіла стара рама, по даху била крижана крупа. Тут ніхто не підходив ззаду й не питав, чому він раптом замовк. Григорій переконував себе, що вибрав усамітнення з любові до лісу, хоча знав справжню причину: серед людей доводилося постійно пам’ятати, що війна скінчилася, а на самоті можна було нічого не пояснювати.
Навіть у цій тиші тіло лишалося насторожі. Він спав одягненим, тримав ніж на відстані витягнутої руки й прокидався від зміни вітру. Іноді виходив на ґанок серед ночі, рахував кроки від дверей до дровітні й назад, поки серце не сповільнювалося. Уранці сліди замітало, ніби тієї прогулянки й не було. Так минали тижні, схожі один на один, аж доки грудневий світанок не приніс звук із розщелини.
Він налив холодної води, зробив ковток і скривився від болю в зубах. Різке відчуття допомогло остаточно повернутися в теперішнє. Потім перевірив піч, підкинув два поліна й зібрав звичний набір: ліхтар, складаний ніж, моток мотузки, бинти й найпростіші ліки. Вицвілий польовий одяг давно втратив будь-які знаки, поверх нього він надягнув ватяну куртку й старі шкіряні рукавиці. До настання дня Григорій вирішив пройти до занедбаної дороги біля апатитової виробки.
Походи до старої дороги були частиною режиму, який він створив собі без календаря. Спершу перевіряв стан стежки, потім оглядав виробку й повертався до темряви. Потреби в цьому майже не було, але зрозумілий маршрут утримував дні від розпаду. У маленький медичний набір Григорій завжди клав більше бинтів, ніж могло знадобитися йому самому. Звичка розраховувати допомогу на кількох людей пережила всіх, для кого колись призначалася.
Надворі темрява відливала холодною синявою. Суха завірюха несла по землі колючий сніг, старі ялини стогнали під вітром, а мороз опустився до двадцяти чотирьох градусів нижче нуля. На підйомі знову занив правий стегновий м’яз, де багато років сидів уламковий біль. Григорій ішов рівно, рахуючи дихання так, як учила лікарка: чотири кроки на вдих, коротка затримка, ще чотири на видих. Коли тривога посилювалася, він зупинявся й називав уголос те, що бачив поруч: сніг, камінь, ялина.
Коли лікарка вперше запропонувала цей спосіб, Григорій вислухав її з ввічливості й вирішив більше не повертатися. Жоден рахунок не міг оживити загиблих, жодні назви предметів не змінювали минулого. І все ж у лісі він виявив, що прості слова не сперечаються з пам’яттю, а лише ставлять поруч із нею теперішнє. Біль у стегні теж допомагав: він був неприємний, зате зрозумілий і належав сьогоднішньому тілу.
Сніг лежав твердою кіркою, подекуди під нею ховався лід. Вітер бив збоку й змушував нахиляти голову. Григорій не квапився: поспіх збивав дихання, а тоді разом із ним починали плутатися часи й місця. Він перевіряв сліди тварин, відзначав свіжі злами на гілках і слухав ліс. Зазвичай цей шлях не приносив нічого, крім утоми. Того ранку звична безлюдність виявилася оманливою…
