Біля кострубатої берези він торкнувся долонею шорсткої кори й уже збирався повертати додому. У цю мить знизу, з-за заметеного насипу, долинув тонкий зірваний крик. Це був не рип гілки й не пташиний крик. Звук повторився, захлинувся й урвався, але в ньому виразно чулося страждання живої істоти. Григорій завмер. Утома миттю відступила, погляд став пильним, а рука звично лягла на руків’я ножа.
Крик долинав із темної розщелини біля старої дороги. Спуск був обледенілий, тож Григорій ступав боком, перевіряючи кожну опору. Нижче вітер майже не відчувався, зате в повітрі стояв запах іржавого заліза й крові. Він увімкнув слабке світло ліхтаря, розсунув гілля низької берези й побачив на снігу руді зубці важкого капкана. Між ними була затиснута тонка передня лапа зовсім молодого сріблясто-сірого вовченяти.
Спершу в промені вирізнялися тільки окремі деталі: ланцюг під снігом, шерсть на металі, вологий блиск біля лапи. Потім картина склалася цілком. Вовченя лежало на боці, біле черевце ледь здіймалося, срібляста спина була присипана крижаним пилом. Воно вже майже не намагалося звільнитися. Сил вистачало лише на короткий крик щоразу, коли напружений ланцюг змушував щелепи стискатися дужче.
Але біля пастки було ще одне вовченя. Попелясто-сіре, з вузькою білою смужкою на грудях, воно стояло над пораненим братом, широко розставивши тремтячі лапи. Морда малого була вимазана кров’ю, хоча на тілі видимих ран не було. Григорій швидко зрозумів причину: звірятко знов і знов кусало метал, намагаючись розтиснути сталеві щелепи. Ясна були збиті, сил майже не лишилося, однак від брата воно не відходило.
Поруч лежав шматочок снігу, забарвлений кров’ю з його пащі. Попелясте вовченя могло втекти, сховатися від хуртовини й урятувати собі життя, але замість цього продовжувало марну боротьбу із залізом. Кожен новий удар зубів віддавався тонким дзвоном. Григорій дивився на маленького вартового й відчував, як звична внутрішня порожнеча вперше за довгий час поступається місцем чомусь гострому й вимогливому.
Григорій поволі опустився на одне коліно. Сірий захисник підвів голову, вишкірився й видав тихе низьке гарчання. У ньому чулася не безглузда лють, а вимога триматися осторонь. Ветеран зняв рукавицю, показав порожню долоню й відвів погляд, щоб не посилювати загрози. «Спокійно. Я прийшов не по тебе, а допомогти йому», — промовив він хрипким голосом, яким давно майже не користувався.
Поранений малюк спробував підтягти лапу, капкан скрипнув, і на сніг упали нові темні краплі. Його брат миттю ступив уперед і заслонив бранця грудьми. Тоді Григорій помітив біля ланцюга клапоть темної тканини, схожий на частину рукавиці, а трохи вище — відбиток чобота з косим рубцем на підошві. Людина нещодавно підходила до пастки, бачила спіймане звіря й усе ж пішла, залишивши другого до крові гризти залізо.
Слід не міг належати самому Григорієві: малюнок підошви був інший, а сніг усередині відбитка ще не встиг повністю осісти. Хтось перевіряв капкан зовсім недавно. Можливо, тканина зачепилася під час встановлення або людина нахилялася над здобиччю. У будь-якому разі він бачив двох дитинчат і прийняв рішення нічого не змінювати. Для ветерана це мовчазне рішення виявилося страшнішим за саму пастку…
