Злість прийшла тихо й від того стала ще холоднішою. Ніж не міг розкрити посилений механізм, тому Григорій прив’язав мотузку до кореня, щоб не зірватися на схилі, і почав наближатися до пружин. Попелясте вовченя зробило випад, зуби зімкнулися біля самої рукавиці. Григорій не відсмикнув руки. Він поклав долоню на сніг і завмер, даючи звіряті змогу переконатися, що в ній нічого немає.
Порив вітру жбурнув у розщелину сніговий пил. Коли біла хмара розсіялася, бранець уже не кричав — тільки беззвучно розтуляв пащу. Ця тиша нагадала Григорієві інший день, коли після бою командир сказав, що час для порятунку скінчився. Він не дозволив спогаду захопити себе. «Не зараз», — пробурмотів ветеран і рівним голосом почав рахувати, як колись рахував кроки людей на небезпечній ділянці.
На кілька митей захисник перестав гарчати. Григорій підтягнувся на мотузці й торкнувся бокового важеля, однак поранена лапа сіпнулася, і сірий малюк знову кинувся вперед. Відступити означало залишити бранця без шансу. Схопити друге вовченя силою — дістати укус і позбавити його останніх сил. Григорій стягнув другу рукавицю зубами, залишив обидві на видноті й наблизив до заліза голі пальці. Мороз одразу обпік шкіру.
Щоб відволікти вартового, він дістав шматок сушеного м’яса й кинув убік. Вовченя втягнуло запах, але навіть не повернуло голови. Голод не виявився сильнішим за вірність. «Поста не залишаєш», — тихо сказав Григорій. Від цих слів усередині болісно стиснулося: колись один із його товаришів теж лишився поруч із пораненим до останньої змоги. Пальці ветерана затремтіли, і йому довелося стиснути кулак, поки тремтіння не вщухло.
М’ясо лежало зовсім близько, його запах мав бути нестерпним для голодного звіряти. Димок — тоді ще без імені — лише раз скосив очі. Брат тихо застогнав, і вся увага знову повернулася до нього. Григорій зрозумів, що вмовляти голодом марно. Між ним і вовченям існувала тільки одна можлива угода: людина мусить довести вчинком, що прийшла звільнити бранця.
Григорій зняв ватяну куртку й тримав її низько перед собою, мов м’яку перегородку. Коли попелясте вовченя перенесло вагу для стрибка, тканина накрила обох звірят. Під нею зчинилася відчайдушна метушня. Ветеран упав на коліна, намацав руками металеві важелі й поставив на них чоботи. Капкан був саморобно посилений і розрахований явно не на дрібну здобич. З першого разу пружини не зрушили.
У скронях зашуміло, перед очима на мить з’явився розпечений метал розбитої машини. Григорій змусив себе назвати теперішнє: холодний ліс, сніг, два вовченята. Потім навалився на важелі всією вагою. Залізо застогнало, щелепи розійшлися лише на товщину пальця, а бранець закричав під курткою. «Терпи», — видихнув ветеран, уже не розуміючи, до кого звертається — до нього, до себе чи до давно загиблих товаришів.
Голі пальці німіли й втрачали точність. Якщо нога зісковзне, капкан зімкнеться знову, а лапа опиниться між щелепами в іншому положенні. Григорій перерозподілив вагу, вперся п’ятами й дочекався, поки тремтіння в м’язах стане рівним. Під курткою Димок бився, але тканина стримувала його від марного нападу. Поранений брат уже не пручався, і це лякало дужче.
Востаннє він навалився на важелі, вклавши в натиск усю решту сили. Пружини нарешті піддалися, і Григорій устиг витягти з капкана тонку лапу. Порожні щелепи зімкнулися з таким брязкотом, що звук пішов далеко між деревами. Попелясте вовченя вибралося з-під тканини, приготувалося до нового кидка, але побачило вільного брата й людину, яка все ще стояла навколішки. Гарчання обірвалося. Малюк опустив голову й злизав кров на власній морді…
