Григорій швидко оглянув звільнену лапу. Кістка, ймовірно, була пошкоджена, кров не зупинялася, а тіло звіряти помітно хололо. Він загорнув обох у куртку й притиснув згорток до грудей. Вовченята важили зовсім мало, але їхнє слабке тепло відчувалося важкою відповідальністю. Коли ветеран почав підійматися з розщелини, вище схилом пролунав іще один металевий клац. Десь серед снігу спрацювала інша пастка.
На мить Григорій повернув ліхтар у бік звуку. Іти туди з двома знесиленими звірятами було неможливо. Він запам’ятав напрямок і вирішив повідомити Павлові, щойно дістанеться зв’язку. Новий клац означав, що знайдений капкан не був випадковою старою залізякою. Десь вище схилом тяглася ціла лінія пасток, яку ще належало виявити.
Тим часом лісовий інспектор Павло Руденко йшов слідом за снігоходом по інший бік старої дороги. Сорокап’ятирічний чоловік знайшов уривок дроту, кров і грубу шерсть на корі, а потім побачив відбиток підошви з тим самим глибоким косим рубцем. Він уже давно підозрював мовчазного заготівельника Артема Лазарєва, який жив на околиці міста. Але для обвинувачення потрібні були докази, а хуртовина стирала їх швидше, ніж Павло встигав позначати знахідки.
Павло розумів: уривок дроту, кров і шерсть самі по собі ще не пов’язували пастки з конкретною людиною. Косий рубець повторювався в кількох місцях, але й ці відбитки треба було зберегти до заметілі. Поки окремі сліди не складалися в безперервний ланцюг, підозра лишалася підозрою. Буря забирала в інспектора докази швидше, ніж він наближався до Лазарєва.
Крізь снігову завісу інспектор на мить розгледів постать на далекому схилі. Він вирішив, що це може бути Лазарєв, і рушив слідом, однак черговий заряд хуртовини повністю закрив огляд. Павло не знав, що за кількасот кроків від нього Григорій несе до станції двох вовченят. Їхні дороги розійшлися майже поруч. Згодом інспектор ще довго картатиме себе за змарновану зустріч, хоч тоді не міг на неї вплинути.
До станції лишалося менше двох кілометрів, але в негоду шлях розтягнувся болісно. Григорій тримав згорток під підборіддям і відчував, як власне тепло переходить до маленьких тіл. Попелясте вовченя не спало й час від часу штовхало його руку носом, ніби вимагало тримати брата вище. Сріблясте майже не ворушилося. Щоразу, коли дихання затримувалося, ветеран зупинявся, розкривав край куртки й дослухався.
Під курткою було тісно, тому Григорій намагався не притискати ушкоджену лапу до грудей. Димок стежив за його руками зі складки тканини й більше не намагався кусати. Він ніби прийняв тимчасове перемир’я, але постійно перевіряв стан брата. Коли Іній переставав ворушитися, сіре вовченя штовхало його мордою і тільки після слабкої відповіді знову переводило погляд на дорогу.
На обледенілій дорозі Григорій послизнувся й важко опустився на одне коліно. Стегно пронизало, перед очима побіліло, але рук він не розтиснув. Колись після контузії він знепритомнів і випустив пораненого товариша; звук того падіння роками повертався уві сні. Тепер згорток лишився в нього на грудях. Ветеран підвівся, коротко вилаявся крізь зуби й пішов далі, вже не відчуваючи ні пальців, ні обличчя.
Біля ґанку він помітив на свіжому снігу тонку іржаву смугу, ніби хтось недавно волік залізо або струсив окалину з рукава. Розбиратися було ніколи. Срібляста голова безвольно зісковзнула вниз, дихання стало рідким. Його брат уперся лапами в груди Григорія й уперше заскиглив без загрози — у цьому звуці лишилося одне прохання. Ветеран штовхнув двері плечем і вніс усередину холод, кров і два ледь помітні подихи…
