У кімнаті було холодніше, ніж має бути в людському домі. На столі лежали шматок недоїденого хліба й ніж, залишені з минулої ночі, вікно затягло білим візерунком. Григорій одразу зрозумів, наскільки погано підготовлений до чужого життя: запасів мало, вода крижана, піч майже згасла. Але звичка діяти по черзі не дала розгубитися. Спершу вогонь, потім кров, далі — все інше.
Біля печі час ніби сповільнився. Григорій підкинув сухих трісок, поставив грітися воду й розклав поруч бинти, ножиці та найпростішу шину зі старого медичного ящика. Він не був ветеринаром, але вмів зупинити кров і не дати пораненому замерзнути. Попелясте вовченя знову стало між ним і братом, хоч лапи роз’їжджалися на дошках підлоги. Лише коли вогонь розгорівся, звірятко дозволило людині торкнутися ушкодженої лапи.
У ящику й досі зберігався порядок, вироблений багато років тому: бинти окремо, антисептик збоку, ножиці ручками до долоні. Деякі ліки давно не годилися для людей, але могли стати в пригоді хіба як тимчасовий засіб до появи фахівця. Григорій не намагався робити того, чого не вмів. Він змивав кров, зігрівав тіло й стежив за диханням, розуміючи, що головним ворогом стає не лише рана, а й холод.
Знадвору щось ударило в стіну. Захисник миттю схопився, а сріблясте вовченя перестало дихати. Григорій нахилився, розтер йому груди й зігрів мокру шерсть диханням. Під долонею довго нічого не відбувалося, потім серце слабо штовхнулося. «Живий», — сказав він уголос. Це коротке слово викликало таку вдячність, що ветеран розгубився: багато років він нічого не просив у неба, а тепер беззвучне прохання саме підступило до горла.
У двері коротко постукали. Григорій схопив ніж раніше, ніж устиг оцінити небезпеку, і тільки потім обережно відсунув засув. На порозі стояла Варвара Костіна — сухорлява пряма жінка шістдесяти двох років, у темній пуховій хустці й із потертою саквояжною сумкою. Колись вона працювала ветеринарною фельдшеркою на тваринницькій фермі, а після її закриття й далі лікувала домашніх тварин і допомагала тим, хто не міг швидко дістатися до лікаря.
Павло встиг зв’язатися з нею по рації й повідомив лише, що в Сафонова поранений звір. Побачивши двох вовченят, Варвара завмерла на порозі. «Це не цуценята», — мовила вона. Григорій відповів, що чудово розуміє. «І не забавка для самотнього ветерана», — додала жінка. Він мовчки відступив, звільняючи місце біля ковдри. У її різкості не було ненависті до тварин; за нею ховався давній біль.
Дорогу до станції Варвара пройшла проти вітру, не знаючи, що саме побачить. Саквояж був зібраний на випадок перелому, кровотечі й переохолодження. На порозі вона одразу помітила знайомий польовий одяг Григорія, і давнє роздратування майнуло раніше за професійне співчуття. Але щойно Іній тихо застогнав, усі особисті спогади відійшли вбік. Залишилася робота, яку треба було виконати правильно.
Син Варвари загинув на війні. Після похорону вона тяжко переносила вигляд будь-якої форми, навіть старої й без знаків. Однак перед нею лежало звіря, яке не мало жодного стосунку до людських конфліктів. Жінка зняла рукавиці, опустилася навколішки й оглянула лапу. Кістка тріснула, але не була повністю розтрощена. Якщо вдасться зупинити кров і не допустити інфекції, вовченя зможе вижити. Варвара веліла Григорієві обережно тримати голову й не здавлювати груди.
Попелястий захисник загарчав на її руки. Варвара спокійно глянула на нього й сказала: «Сідай, сірий командире. Я вже немолода, мене кусати непристойно». На подив Григорія, малюк опустився на задні лапи, хоч і не зводив із неї очей. Ветеран ледь помітно всміхнувся. Варвара це побачила, але нічого не сказала. Вона промила рану, наклала ліки, обгорнула лапу м’якою тканиною й закріпила алюмінієву шину…
