Сріблясте вовченя то скавуліло й виривалося, то провалювалося в слабкість. Григорій тримав його дбайливо, згадуючи того радиста, якого колись намагався винести з-під вогню. Але тепер під долонями було не згасання, а вперте, ледь помітне продовження життя. Коли перев’язка закінчилася, Варвара спитала, як він назве малюків. Григорій показав на попелястого: «Димок. Рухається безшумно, як дим». Сріблястий став Інеєм — світлим, мов морозний візерунок на шибці.
Варвара перевірила, чи не надто туго лежить пов’язка, і ще раз пояснила ознаки погіршення. Григорій повторив інструкції вголос, щоб нічого не загубити: стежити за теплом, давати воду малими порціями, не змушувати їсти й негайно кликати її при зміні дихання. Димок слухав їхні голоси й тримав морду біля лапи брата. Лише коли Варвара закінчила, він дозволив собі лягти.
«Непогано для людини, яка ніби розучилася говорити», — зауважила Варвара. Вона залишила ліки, пояснила порядок догляду й пішла вже вночі. Григорій зварив рідку кашу на м’ясному бульйоні. Димок спершу принюхувався, потім почав їсти квапливо, раз у раз підштовхуючи миску до Інея. Поранений брат ковтав повільно. Згодом вони заснули біля печі, притулившись спинами, а Григорій ліг поруч на підлозі, бо ліжко здавалося надто далеким.
Сон знову приніс йому спалахи, каміння й руки в крові. Він сіпнувся, прокинувся без повітря й приготувався перечекати напад, але відчув на грудях чуже тепло. Димок улаштувався під підборіддям, Іній притискався здоровим боком до ребер. Їхнє дихання було коротке й рівне. Григорій боявся поворухнутися. Паніка не зникла миттєво, однак поступово відступила, ніби втратила владу перед двома живими істотами, які беззастережно вирішили лишитися поруч.
Він пролежав так до світанку, рахуючи не кроки, а вдихи вовченят. Один поштовх біля підборіддя, другий біля ребер, потім власний повільний видих. Уперше метод лікарки набув для нього іншого сенсу: рахунок не мав повернути минуле, він допомагав утримати теперішнє. Григорій поклав долоню між двома теплими спинами й заснув іще на кілька хвилин без чергового бою.
Уранці Варвара повернулася перевірити пов’язку. На гачку висіла просохла куртка Григорія, і з кишені виступав рудий зубець, що відламався від капкана. Жінка взяла його, довго розглядала й зблідла. Такий самий метал вона колись бачила біля старого цвинтаря за занедбаною штольнею. Там під мішковиною лежали деталі пасток, але тоді Варвара вирішила, що мисливці покинули непотрібний мотлох.
Те місце було пов’язане для неї із сином. Ще до армії він часто ходив до старих виробок і приносив додому болти, уламки рейок і таблички, перетворюючи двір на склад. Після його загибелі Варвара одного разу прийшла туди, де він любив сидіти з друзями, і помітила іржаві зубці біля цвинтарної огорожі. Григорій слухав, дивлячись у вогонь. Йому завжди здавалося, що власного болю вистачає на весь світ, але поруч дихав Іній, і в душі несподівано з’явилося місце для чужої втрати.
Вона не вимовляла ім’я сина з жалем і не розповідала про похорон. Важливішим виявився невеликий довоєнний епізод: молодий чоловік приносив залізяччя, діставав прочухана й знову повертався до штольні. Завдяки цій пам’яті Варвара впізнала форму зубця. Григорій уперше побачив, що втрата може зберігати не лише останній страшний день, а й звичайні смішні звички людини, яка існувала до нього.
Димок тим часом обстежив кожен куток станції, обнюхав ніжки стола, щілини в підлозі й місце біля дров. Потім ліг спиною до вхідних дверей, хоч біля печі було набагато тепліше. «Він уже поставив себе в тебе на варту», — сказала Варвара. Григорій заперечив, що звірятко охороняє брата. Жінка похитала головою: «І тебе теж. Тварини швидко помічають того, хто підтримує вогонь»…
