А що міг принести Павло Андрійович? Старі меблі? Тісну кімнату? Телевізор, який давно просився на смітник? Його присутність на родинних зустрічах ніби псувала загальний блиск. Він сідав на край стільця, відповідав коротко, їв мало і наче весь час перепрошував самим своїм виглядом за те, що опинився поруч.
На весіллі рідні з боку нареченого було так багато, що здавалося, свято влаштоване тільки для них. Чоловіки в дорогих костюмах голосно обговорювали справи, плани, закупівлі й майбутні поїздки. Жінки сміялися дзвінко, поправляли прикраси, обмінювалися поглядами, в яких було більше оцінки, ніж радості. Їхні голоси легко заповнювали простір. Вони займали залу впевнено, як люди, звиклі бути головними в будь-якому приміщенні.
З боку Віри гостей прийшло зовсім небагато: кілька далеких родичів, дві подруги, сусідка тітка Ліда, яка допомагала з сукнею, і сам Павло Андрійович. Вони трималися скромніше, говорили тихіше, частіше усміхалися з ввічливості, ніж від справжніх веселощів. У цій шумній, блискучій залі їхня маленька компанія виглядала майже непомітною.
Павло Андрійович сидів скраю столу. Перед ним стояла тарілка, до якої він майже не доторкнувся. Іноді він підводив очі на Віру — і в ці короткі миті його обличчя змінювалося. У ньому зникала втома, з’являлася така ніжність, що будь-яка уважна людина зрозуміла б: усе життя цього чоловіка давно трималося лише на доньці.
Але уважних людей того вечора було мало.
Свято набирало ходу. Ведучий із натренованою усмішкою підхоплював кожну паузу, жартував, запрошував гостей до тостів, виголошував красиві фрази про кохання і сімейне щастя. Музика то ставала гучнішою, то стихала. Келихи дзвеніли, гості аплодували, хтось уже встиг розчулитися, хтось — втомитися від довгих промов.
Роман, батько нареченого, кілька разів підводився зі свого місця. Він говорив упевнено, з звичною легкістю людини, яка давно звикла, що її слухають. Розповідав про міцну родину, про майбутнє, про продовження роду, про те, що його син знайшов дівчину скромну і гідну. Але слово «скромна» звучало в нього майже як «бідна», а в «гідній» чулося не повага, а обережний сумнів.
Віра слухала й усміхалася. Вона навчилася усміхатися в такі хвилини — спокійно, трохи відсторонено, ніби ставила між собою і чужими словами тонке скло. Кирило час від часу стискав її руку під столом, і від цього їй ставало легше. Вона вірила, що кохання зможе перекрити все інше: погляди, натяки, чужу холодність, невисловлену зневагу.
Потім Маргарита Сергіївна підвелася й оголосила подарунок молодятам. Їй подобалося робити це красиво, з паузою, щоб усі встигли замовкнути й повернутися до неї. У руках у неї лежала коробочка з ключами. Квартира була не новою, давно належала родині, але там зробили ремонт, завезли меблі, повісили свіжі штори. За мірками багатьох гостей подарунок був вагомим.
Зала зааплодувала. Хтось захоплено присвиснув, хтось сказав: «Оце початок сімейного життя». Маргарита Сергіївна прийняла реакцію з гідністю, ніби меншого й не чекала.
Слідом підвелася Ніна. Вона вручила молодятам товстий конверт, який приємно захрустів у пальцях. З того, як він виглядав, усім одразу стало ясно: всередині не символічна сума, а серйозні гроші. Гості пожвавилися, зашепотілися, знову зааплодували. Ніна вдоволено усміхнулася, а Маргарита Сергіївна кинула швидкий погляд у бік столу нареченої.
Погляд цей був короткий, але Віра його помітила. І зрозуміла, що зараз настане черга батька.
— А тепер слово і подарунок від батька нареченої! — оголосив ведучий.
У його голосі, попри звичну бадьорість, промайнула незручність. Він уже уявляв собі скромний конвертик, кілька теплих слів і важку паузу, яку доведеться рятувати жартом.
Павло Андрійович підвівся…
