Він зробив це повільно, без метушні. На секунду поклав долоню на край столу, ніби перевіряючи, чи міцно стоїть на ногах, потім випростався. У руці в нього справді був конверт — простий, білий, тонкий, без стрічки, без листівки, майже порожній на вигляд.
Маргарита Сергіївна відразу переглянулася з Ніною. Роман відкинувся на спинку стільця, склав руки на грудях і всміхнувся. У цій усмішці було все: очікування чужого приниження, впевненість у власній перевазі, легка розвага від того, що зараз можна буде поблажливо промовчати.
Павло Андрійович підійшов до доньки. Він ішов не швидко, але спокійно. Не дивився ні на Романа, ні на його дружину, ні на гостей. Тільки на Віру. І що ближче він підходив, то сильніше в неї стискалося серце. У його обличчі було щось таке, чого вона раніше не бачила: не страх, не сором, не звична втома, а внутрішня твердість.
— Це для тебе, донечко, — промовив він тихо, але так виразно, що найближчі столи притихли. — Прочитай сама.
Віра взяла конверт і розгублено всміхнулася. Вона надто добре знала ці погляди — поблажливі, колючі, сповнені німої зневаги. З дитинства звикла прикривати батька собою, виправдовувати його бідність, робити вигляд, що не чує чужих насмішок. Їй здавалося, ніби вона знову маленька дівчинка, яка тримає тата за руку і відчуває, як чужі дорослі оцінюють їхній старий одяг, потерті сумки, незручне мовчання.
У цю хвилину їй хотілося лише одного: щоб усе закінчилося швидко. Щоб батько сказав кілька слів, щоб гості поплескали, щоб ведучий знову ввімкнув музику, і цей болісний момент розчинився серед інших весільних сцен.
Усередині був один аркуш. Звичайний папір, складений удвоє.
Віра розгорнула його. Перші рядки вона читала майже механічно, не відразу розуміючи зміст. Спершу її обличчя залишалося нерухомим, тільки губи ледь здригнулися. Потім очі стали ширшими. Повітря ніби зникло із зали. Вона відчула, як холод пробіг спиною, як пальці міцніше вчепилися в папір.
Барва зійшла з її щік так різко, що тітка Ліда схопилася зі свого місця, вирішивши, що дівчині стало зле.
— Вірочко? — перелякано прошепотіла вона.
Але Віра не відповіла. Вона дочитувала останні рядки, і з кожним рядком світ навколо змінювався. Люстри, музика, квіти, біла сукня, гості, дорогий посуд — усе це відступало кудись далеко. Перед нею залишалися тільки літери на папері й батько, який стояв поруч.
Дочитавши до кінця, Віра повільно підвела на нього погляд.
Павло Андрійович стояв спокійно. Так спокійно стоять люди, які надто довго несли тягар, а потім нарешті поклали його на землю. У його обличчі не було тріумфу. Тільки втома, гіркота і дивне полегшення.
— Тату… — голос у Віри зірвався. — Що це?
