— Правда, — відповів він. — Просто правда, яку давно пора було дізнатися.
Вона кілька секунд дивилася на нього, намагаючись поєднати прочитане з тією людиною, яку знала все життя. З батьком, який приходив із роботи пізно, ставив на стіл пакет із найпростішими продуктами, сідав біля вікна і мовчав. З батьком, який ніколи не скаржився. З батьком, який на будь-яке запитання про минуле відповідав: «Не треба, доню. Було й минуло».
Виявилося, не минуло.
Віра повернулася до Кирила і простягнула йому аркуш.
Він узяв папір із подивом. З виразу його обличчя було видно: він чекав чого завгодно — зворушливого листа, побажання, може, символічного подарунка на щастя. Але все ж почав читати.
За столами стало незвично тихо. Тиша не прийшла відразу; вона ніби розповзалася залою від столу молодят до далеких кутків. Спершу перестали говорити найближчі гості, потім замовкли ті, хто сидів далі, потім навіть ведучий завмер із мікрофоном у руці. Він не розумів, рятувати паузу жартом чи краще не втручатися. Його професійна усмішка зависла на обличчі й стала недоречною.
Кирило читав дедалі повільніше. Спочатку на його обличчі з’явився подив, потім роздратована недовіра, ніби він вирішив, що це помилка або безглузда спроба зіпсувати свято. Але що далі він читав, то сильніше змінювався. Він зблід, губи стиснулися, пальці зім’яли край аркуша. Останні рядки він перечитав двічі.
Потім Кирило опустився на стілець так важко, ніби ноги більше не тримали його.
— Кириле! — Маргарита Сергіївна різко підвелася. — Що сталося? Що там написано?
Він не відповів.
Вона майже вихопила аркуш у сина з рук. Пробігла очима перші рядки, потім перечитала знову — вже повільніше. Її обличчя потьмяніло, стало сірим, ніби з нього стерли весь звичний блиск. Золото на пальцях раптом здалося надто яскравим, важким і чужим.
У листі йшлося про те, що багато років тому Роман і Павло Андрійович починали спільну справу. Тоді в них нічого не було, крім надії, втоми і маленького приміщення на нижньому поверсі старої будівлі. Вони відкривали першу торгову точку, де продавали деталі й різні товари для ремонту техніки.
Павло Андрійович вклав туди все, що зумів зібрати. Гроші від проданого родинного будиночка, останні заощадження, позику, яка потім ще довго висіла в нього на шиї. Він не спав ночами, рахував кожну дрібницю, сам розвантажував коробки, сам стояв за прилавком, сам лагодив те, що можна було полагодити, щоб не платити зайвого.
Роман вніс менше. Зате мав інший талант: умів говорити з потрібними людьми, обіцяти, переконувати, усміхатися там, де треба, і мовчати там, де мовчання було вигіднішим. Павло тоді вірив йому. Не сліпо, ні, але по-людськи. Вони починали разом, їли на ходу, сперечалися до хрипоти, раділи першим клієнтам так, ніби вже перемогли долю.
Справа швидко пішла вгору. Спочатку з’явилися постійні покупці, потім прибуток, потім плани на розширення. Здавалося, життя нарешті почало вирівнюватися. Олена, дружина Павла Андрійовича, вперше за довгий час усміхалася без тривоги. Маленька Віра тоді ще майже нічого не розуміла, але відчувала: вдома стало легше дихати.
Але через два роки Роман усе змінив…
