— Мамо, ну подивися сама, — переконував він Віру Семенівну телефоном. — Лариса не якась там легковажна особа. Дім тримає ідеально, готує, господарство знає. Микиті зараз потрібна дисципліна. Він підліток, вік складний. Я приходжу з роботи й уже нічого не можу. Просто падаю.
Віра Семенівна вислухала його до кінця. Вона завжди давала людині договорити, навіть якщо наперед знала, що відповість.
— Синку, дисципліна не замінює любові. Микиті не наглядач потрібен і не чужий дім із чужими порядками. Йому потрібен батько. Ти з ним говорив? Він сам хоче переїжджати?
— Та що він розуміє? Йому тринадцять. У нього в голові ігри, двір і телефон. Я дорослий, я відповідаю за родину, мені й вирішувати.
— У тринадцять діти розуміють куди більше, ніж дорослим зручно визнавати, — сказала вона тихо. — Просто не кожна дитина наважиться сказати правду вголос.
Але Роман уже все вирішив за всіх.
Весілля зіграли скромно. За кілька тижнів Роман із Микитою перевезли речі до будинку Лариси.
Єгор Андрійович тоді промовчав, хоча щось неприємне одразу кольнуло під ребрами. Він бачив, як син з онуком заходять на чужу територію, у дім, де кожна дошка підлоги вже належала не їм. Але Роман виглядав майже щасливим. Микита намагався не псувати дорослим настрою і теж всміхався. Лариса за столом лагідно називала його «нашим хлопчиком», підкладала йому картоплю, питала, чи зручно влаштувався.
Спершу тривога не мала форми. Просто зауваження, дрібні й начебто побутові. Чашка не там. Взуття стоїть криво. Крихти на столі. Дверцята шафи не зачинені до кінця. Потім зауважень стало більше. Потім вони перетворилися на правила. А правила — на покарання.
Микита швидко зрозумів: у цьому домі їжа — не просто їжа, а винагорода. Телефон — не особиста річ, а дозвіл, який можуть скасувати будь-якої миті. За столом йому краще мовчати, поки дорослі самі не звернуться. Соні можна вибирати кращі шматки, Микиті — брати те, що лишилося. І все це називалося не жорстокістю, а вихованням.
Одного разу, впіймавши мить, коли телефон опинився в нього в руках, Микита подзвонив дідові.
— Діду… привіт. Можна я тобі дещо скажу?
Голос у нього був надто рівний. Саме ця рівність і налякала Єгора Андрійовича.
— Кажи. Що сталося?
— Лариса сьогодні не дозволила мені обідати.
— Як це — не дозволила? Микито, поясни нормально.
— Сказала, що спершу треба заслужити місце за спільним столом. Що ніхто не зобов’язаний годувати мене просто так. Я з ранку нічого не їв. Уже живіт ріже.
Єгор Андрійович навіть сів.
— За що вона тебе без їжі залишила?
