— Я кухоль після чаю на столі забув. Один. Не відніс одразу в мийку. Вона сказала, що якщо я не поважаю чужу працю, значить, вечеряти мені теж ні до чого.
Дід одразу набрав Романа. Той відповів не відразу, і вже з першого зітхання було зрозуміло: розмова йому наперед неприємна.
— Тату, ну знову починається? Микита підліток. Вони в цьому віці все драматизують. Лариса просто вчить його порядку.
— Порядку? Залишити хлопця голодним через кухоль — це порядок?
— Він огризався. Вона відреагувала. Не треба все роздмухувати. Ти ж знаєш, ви з мамою його завжди жаліли, от він і звик.
— Романе, ти себе чуєш? Хлопець росте, цілий день без їжі, бо кухоль не там стояв.
— Тату, не втручайся. У нас нормальна сім’я. Лариса сувора, але справедлива. А Микиті давно пора зрозуміти, що дім — це не готель.
Коли Єгор Андрійович розповів про все дружині, Віра Семенівна довго дивилася у вікно, ніби там, за шибкою, могла побачити хлопчика.
— Йому там погано, Єгоре, — сказала вона нарешті. — Не просто незатишно. Погано.
— Роман батько, — відповів він тоді. — Не дасть же він сина скривдити.
Віра Семенівна повернулася до нього. У її погляді не було ні суперечки, ні докору. Лише втомлений смуток людини, яка вже зрозуміла більше, ніж інші готові визнати.
Узимку Єгор Андрійович забрав Микиту на риболовлю. На льоду онук ніби ставав колишнім: говорив без упину, сміявся, сперечався про наживку, будував плани на канікули, хвалився шкільними успіхами. Щоки в нього порожевіли від вітру, очі ожили. Дід дивився на нього й дедалі сильніше відчував важкий неспокій. Надто вже різним був цей хлопчина на волі й у домі Лариси.
Після риболовлі вони заїхали погрітися до лазні. У передбаннику, коли Микита переодягався, Єгор Андрійович помітив на його плечі синець. Великий, темно-синій, із різкою межею.
— Микито, ану повернись. Звідки це?
Хлопець сіпнувся і швидко натягнув сорочку.
— Та нічого. Вдарився. Уночі вставав, у темряві одвірка не помітив.
Він говорив квапливо, надто квапливо, і вперто дивився кудись убік.
Потім, уже біля машини, Микита раптом спитав:
— Діду, а можна я в тебе залишуся? Хоча б ненадовго. На кілька днів. У тебе тихо.
— Звісно, можна. Що за питання? Дім бабусі й мій — він і твій теж.
— Правда?
