Це слово прозвучало так, що Єгор Андрійович відчув, як усередині все стиснулося. У ньому була не дитяча радість, а обережна надія людини, яка давно не певна, чи має право просити.
За годину зателефонував Роман. Голос був сухий, неприємно твердий. Лариса невдоволена. Микиту треба повернути. Єгор Андрійович намагався сперечатися, але онук уже все почув. Він мовчки вдягнув куртку, взяв сумку і вийшов до машини. Не заперечив. Не попросив іще раз. Видно, звик: якщо дорослі вирішили, його голос нічого не змінює.
Вісім місяців тому Віри Семенівни не стало.
Дім на околиці ніби осліп. Усе стояло на своїх місцях, але без неї кожна річ здавалася покинутою посеред незавершеної розмови. У шафці лежали серветки, зв’язані її руками. У коморі стояли банки з варенням, підписані круглим почерком: «ягоди», «слива», «червень». На кухонній полиці лишився старий радіоприймач, до якого Єгор Андрійович так і не доторкнувся. Біля холодильника висіла фотографія: молода Віра з гітарою, усміхнена десь на спільному святі.
Після її смерті він уперше за багато років залишився сам на сам із собою. Із власним різким характером, упертістю, звичкою спершу говорити грубо, а потім шкодувати. Раніше він міг спитати: «Віро, як правильно?» Тепер питати не було в кого.
В останній день року Єгор Андрійович поклав на пасажирське сидіння два подарунки для Микити: зимову вудку з котушкою і книжку з серії, яку той давно збирав. Поруч улаштував пакет із шоколадом і термос. Він подзвонив Романові. Той скинув. Дід набрав ще раз — знову без відповіді.
Сніг валив густою стіною. По радіо попереджали, що краще не виїжджати без потреби. Єгор Андрійович лише міцніше стиснув кермо і виїхав із двору.
На півдорозі він зупинився біля придорожньої станції. Усередині було тепло, пахло кавою, булочками й мокрою шерстю від курток випадкових подорожніх. Молода жінка за стійкою подивилася на його згортки, на вудку, на засніжену шапку й похитала головою.
— У таку погоду далеко зібралися? На трасі майже нічого не видно.
— До своїх їду. У свято запізнюватися не можна.
— Може, перечекаєте? Тут тепло, кава є. Надворі мете так, що машини вже з дороги стягує.
Єгор Андрійович усміхнувся.
— Я в молодості в таку заметіль на роботу велосипедом їздив. Щоправда, велосипед після того довго не протягнув, але я ж доїжджав.
Жінка усміхнулася, потім кивнула на вудку.
— Рибалити зараз?
