— Сьогодні найсерйозніша риболовля, — відповів він несподівано для самого себе. — Онука витягти треба. Трофей важливий.
Усмішка в неї зникла.
— Тоді витягуйте обов’язково.
Він розплатився, підняв руку на прощання і знову вийшов у білу млу.
Дорога повзла під колесами повільно, ніби опиралася. Двірники ледве справлялися зі снігом, фари вихоплювали з темряви косі смуги заметілі. Єгор Андрійович їхав і думав про Микиту. Уявляв, як вручить вудку. Як вони сядуть поруч. Як, може, цей вечір хоч трохи склеїть те, що три роки розходилося по швах.
У пам’яті звучав голос Віри: «Дім — це не стіни, Єгоре. Дім там, де людині не дають замерзнути».
Дім Лариси виник зі снігопаду ошатною плямою. На паркані миготіли вогники, у вікнах сяяло свято, на подвір’ї лежав рівний незайманий сніг. За шибкою виднівся стіл, ялинка, чиїсь руки, що піднімали келихи.
А біля хвіртки стояв Микита.
Без взуття. У футболці. На морозі.
Пальці на його ногах побіліли. Ступні стали багряними. Губи посиніли, обличчя було не живе, а якесь воскове. Він намагався переступати з ноги на ногу, але рухи виходили млявими, ніби тіло вже переставало слухатися.
Єгор Андрійович вилетів із машини. Зірвав із себе теплу куртку, закутав онука, потім стягнув валянки й натягнув йому на ноги просто поверх крижаних ступнів.
— Дідусю, не треба, — прошепотів Микита. — Їдь. Будь ласка. Якщо Лариса тебе побачить, мені потім дістанеться ще сильніше. Вона через вечерю…
