Я раптом розсміялася. Сміх вийшов нервовий, рваний, майже божевільний.
— А ви дуже розраховували, що сплю?
На порозі стояла Оксана Василівна. Бліда, з тремтячими губами, з руками, притиснутими до грудей.
— Яриночко…
Я подивилася на неї.
— Мамо, — сказала я, і це слово прозвучало як уламок скла. — Ви ж знали?
Вона розтулила рота, але не вимовила ні звуку. Богдан мовчав. Не заперечував. Не питав, як я почуваюся. Не намагався пояснити. І саме це мовчання добило в мені останню надію сильніше за будь-яке зізнання.
Першим узяв себе в руки Роман Данилович. Він сів на стілець, ніби хотів повернути розмову в звичне ділове русло.
— Давай без істерик. Сядь і вислухай спокійно.
— Не смійте говорити зі мною таким тоном.
— Ти не розумієш, у що вплуталася.
— Це ви не розумієте, що зробили.
Його погляд став жорстким.
— Якщо здіймеш галас, гірше буде всім. Тобі, твоїм батькам, Богданові.
— Мені вже гірше нікуди.
Роман Данилович зітхнув так, ніби розмовляв з упертою дитиною.
— Усе можна було вирішити тихо. Мені потрібні були ділянки біля одного селища. Документи мали перейти швидко, без судів, скандалів і зайвої тяганини. Ти б підписала папери — і на цьому все закінчилося б.
Я дивилася на нього й не могла повірити, що він говорить це вголос. Для нього все зводилося до землі, паперів, зв’язків, строків і вигоди. Не до людей. Не до страху. Не до того, що мене замикали в кімнаті.
— Підпишеш потрібні документи, — вів далі він, — отримаєш компенсацію. Я окремо допоможу вам із Богданом. Гроші будуть. Поїдете, почнете спочатку.
— Ви зараз справді пропонуєте мені гроші?
— Я пропоную вихід.
Я повернулася до Богдана.
— Ти теж називаєш це виходом?
Він довго дивився в підлогу. Потім тихо промовив:
— Ярино, якщо ти підпишеш, усе закінчиться.
У мені щось обірвалося остаточно.
— А жінки до мене? У них теж усе закінчилося?
Богдан мовчав. Денис відвів погляд. Оксана Василівна схлипнула й закрила обличчя руками.
— Яриночко, не винось це назовні, — прошепотіла вона. — Ти ж сім’ю погубиш.
Я повернулася до неї.
— Сім’ю? Коли мене замикали в цій кімнаті, ви стояли на кухні й чекали, поки все скінчиться. Сім’я загинула саме тоді.
Вона заплакала голосніше. Але жалю в мені вже не лишилося. Є люди, які не тримають ніж, але притримують двері. Іноді їхнє мовчання страшніше за чужу грубість.
У цей момент у Романа Даниловича задзвонив телефон. Він роздратовано відповів, але за кілька секунд обличчя його змінилося.
— Що значить зовнішнє підключення?
Він різко подивився на мене.
— Що ти сховала?
Я мовчала.
Він вискочив із кімнати й майже відразу повернувся з камерою-розеткою в руці. Обличчя стало сірим.
— Погань.
Він кинув пристрій на підлогу. Богдан дивився на мене так, ніби вперше побачив.
— Що записалося?
Я не відповіла. У кімнаті почався хаос. Денис лаявся, Роман Данилович вимагав пароль, Оксана Василівна плакала. Я стояла біля стіни й уперше за багато місяців відчувала не тільки страх, а й ясність. Я не вигадала. Не збожеволіла. Не накрутила себе.
— Де запис? — процідив Роман Данилович.
— Там, куди ви вже не дістанетеся, — сказала я, хоча сама не знала, чи встигла система щось передати.
Він ступив до мене.
— Думаєш, перемогла?
— Сьогодні я бодай дізналася правду.
Ззовні почулася сирена. Потім ще одна. На подвір’ї зупинилися машини. За кілька секунд у двері гучно постукали.
— Поліція! Відчиніть!
Роман Данилович зблід. Богдан повернувся до батька.
— Хто викликав?
