— Не знаю, — видихнув той.
Денис сіпнувся до чорного виходу, але Роман Данилович гаркнув:
— Стояти!
Стук повторився.
— Відчиняйте двері!
Оксана Василівна вчепилася мені в руку.
— Яриночко, скажи їм, що це непорозуміння. Прошу тебе.
Я подивилася на її пальці на своєму зап’ястку й повільно вивільнилася.
— Непорозумінням було вважати вас сім’єю.
Роман Данилович пішов відчиняти. У дім увійшли люди у формі й кілька співробітників у цивільному. Один із них показав посвідчення й коротко пояснив причину візиту: повідомлення про примус, незаконну зйомку, застосування невідомих речовин і спробу шантажу.
Роман Данилович відразу спробував повернути собі колишню значущість.
— Ви помилилися адресою. Це сімейний конфлікт.
Чоловік у цивільному подивився на нього спокійно.
— Романе Даниловичу, ми знаємо, хто ви. Тому краще не ускладнюйте.
Богдан ступив уперед.
— У вас є дозвіл на обшук?
Інший співробітник дістав теку.
— Є.
Далі все відбувалося ніби в тумані. Жінка-поліцейська підійшла до мене, назвала моє ім’я й спитала, чи можу я поїхати для свідчень. Я кивнула. Оксана Василівна знову кинулася до мене.
— Донечко, не роби цього. Сім’я розвалиться.
— Вона розвалилася, коли мене зачинили в тій кімнаті, — сказала я.
Мої слова ніби зупинили повітря. Навіть Денис на секунду замовк.
З верхнього поверху спустився співробітник із чорним ящиком.
— Знайшли.
Роман Данилович зблід іще дужче. Ящик відкрили просто у вітальні. Усередині лежали флешки, старий планшет, папки з документами щодо земельних ділянок. Богдан відступив на крок. Денис стиснув щелепи.
— Пароль? — спитав співробітник.
Роман Данилович мовчав.
— Відкриємо й без вас.
Тоді Богдан повернувся до мене.
— Це ти?
Я подивилася йому просто в очі.
— Так. Я більше не могла дозволяти цьому тривати.
— Ти розумієш, що зробила? — голос у нього зірвався. — Ти все знищила.
Я тихо розсміялася.
— А ти, коли вів мене в кімнату й зачиняв двері, нічого не знищував?
Він опустив погляд. Я вперше бачила його таким розгубленим. Але це вже нічого не змінювало.
У відділку я давала свідчення майже до ночі. Розповідала про супи, про провали, про помаду, про ґудзики, про фотографії, про перстень, про диктофон і камеру. Слова застрягали в горлі. Іноді я замовкала посеред фрази, бо повітря переставало проходити далі грудей. Жінка-слідча терпляче чекала, приносила воду й казала, що я можу зробити паузу.
Коли я підписала останній протокол, була далеко за північ.
Там само я дізналася дивну річ. Відео з камери відправила слідству не я. Під час інциденту невідомий акаунт отримав доступ до пристрою й переслав запис напряму. Я пам’ятала, що підключала камеру тільки до свого телефона. Отже, хтось увійшов у систему раніше за мене. Хтось знав, що відбувається, і вирішив втрутитися.
Мене тимчасово поселили в невеликому готелі неподалік від управління. Номер був тихий, надто тихий. За вікном ішов дрібний дощ, ліхтарі лишали на стелі жовтуваті плями. Я сиділа на ліжку в одязі й дивилася на свої руки. Вони все ще тремтіли.
Телефон завібрував. Повідомлення прийшло з незнайомого номера:
«Не вірте нікому з родини чоловіка. Навіть його матері».
Я перечитала рядок кілька разів. Потім спробувала передзвонити. Автовідповідач повідомив, що абонент недоступний.
Усю ніч я майже не спала. Варто було заплющити очі, я знову чула клацання замка, голос Дениса, спокійну фразу Романа Даниловича про засіб. Але найболючішою була не присутність чужих людей. Найболючішим було те, що чоловік, якого я кохала, сам привів мене туди й замкнув.
Уранці в холі готелю на мене чекала Леся. Побачивши мене, вона кинулася до мене й міцно обійняла.
— Ти мене до смерті налякала…
