Я спробувала всміхнутися.
— Я голодна. Давай спершу поїмо, інакше я справді впаду.
Ми зайшли до найближчого кафе. Я замовила суп, але, коли піднесла ложку до рота, мене пересмикнуло так різко, що Леся все зрозуміла без слів. Вона мовчки відсунула тарілку.
Її телефон почав вібрувати майже без упину. Вона глянула на екран і зблідла.
— Ярино… у мережі вже відео. Хтось зняв, як поліція приїжджала до будинку твоїх свекрів. І фото, як Романа Даниловича виводять.
Я заплющила очі. Скандал вирвався назовні швидше, ніж я встигла зрозуміти, що сама з ним робити.
— Люди пишуть про земельні проєкти, — тихо додала Леся. — Піднімають старі публікації, зв’язки, документи.
Потім зателефонувала мама. Я почула, що вона плаче, ще до першого слова.
— Донечко, ти де? Що відбувається? До нас із ранку приходять якісь люди, питають про твого свекра.
На тлі почувся голос батька:
— Скажи їй, хай додому їде.
У мене защипало очі.
— Мамо, пробач.
— За що ти просиш пробачення? — мама заплакала дужче. — Це з тобою зробили, а не ти.
Лише після цих слів я розридалася по-справжньому. До того мене тримали страх, злість, потреба відповідати на запитання, підписувати папери, говорити чітко. Мамін голос зруйнував стіну, за якою все накопичувалося.
Після розмови Леся взяла мене за руку.
— Їдь до батьків. Не можна тобі лишатися самій.
— Якщо я зараз повернуся, біля їхнього дому буде ще більше людей.
— Ти не можеш сидіти сама в готелі.
Я не встигла відповісти. Телефон знову задзвонив. На екрані з’явилося ім’я Богдана.
Я довго дивилася на виклик. Потім відповіла.
Кілька секунд він мовчав.
— Де ти? — нарешті спитав він хрипко.
— Зараз тобі краще відповідати на запитання слідства, а не питати, де я.
— Мене відпустили.
Я всміхнулася криво.
— Уже?
Він помовчав.
— Батько взяв усе на себе.
— Що значить «усе»?
— Сказав, що я нічого не знав. Що це його схема.
— А ти?
Богдан вдихнув, і я почула, як тремтить його голос.
— Ярино, я ніколи не хотів завдати тобі шкоди.
Я розсміялася так різко, що Леся здригнулася.
— Ти замкнув мене в кімнаті з цими людьми. І зараз кажеш, що не хотів шкоди?
— Я не думав, що все зайде так далеко.
— А про що ти думав?
Він мовчав.
— Батько сказав, що треба лише змусити тебе підписати документи. Що тебе налякають. А відео…
Він обірвав фразу.
— Богдане, — сказала я тихо, — коли ти бачив, як я лежу непритомна, тобі хоч раз було мене шкода?
Пауза тривала так довго, що я почула власне дихання.
— Так.
— Тому ти продовжував мене фотографувати?
Відповіді не було.
— Я подаю на розлучення.
— Ярино…
— Я більше не хочу тебе бачити.
Я вимкнула дзвінок. Телефон ледь не випав із пальців. Леся дивилася на мене червоними очима.
— Ти його все ще любиш?
Я довго мовчала.
— Якби не любила, так боляче б не було.
Увечері мене знову викликали на додаткові свідчення. Перед цим я купила нову сім-карту. Коли виходила із салону зв’язку, помітила на іншому боці вулиці чорну машину. Усередині сиділа людина в кепці й дивилася просто на мене. Щойно я повернула голову, машина завелася й поїхала.
У мене заніміла потилиця.
Після цього я почала постійно озиратися. У вітринах магазинів шукала відображення. У під’їздах прислухалася до кроків. Коли поруч різко гальмувала машина, серце падало вниз. Є страх, якого не видно оточенню, але він живе в тілі так уперто, ніби стає частиною крові.
Слідчого, який займався моєю справою, звали Максим Артемович. Йому було трохи за тридцять. Він говорив спокійно, без тиску, але так, що кожне слово здавалося виваженим. Після чергового допиту він попросив мене затриматися.
— Ярино, справа виходить за межі вашої родини, — сказав він, поставивши переді мною склянку води. — Крім Романа Даниловича, перевіряють ще кількох людей.
— Богдана? — спитала я.
Він відповів не відразу.
— Поки що рано говорити.
Я гірко всміхнулася.
— Звісно.
Максим Артемович уважно подивився на мене.
— Мені треба уточнити. Ви раніше бачили в домі свекрів незнайомих чоловіків? Не родичів і не сусідів. Людей, які могли приїжджати у справах Романа Даниловича.
Я згадала Дениса й Савву.
— Так.
Він поклав переді мною кілька фотографій. Я майже відразу вказала на Дениса.
— Оцей.
Обличчя слідчого стало жорсткішим.
— Упевнені?…
