— Абсолютно.
Він прибрав фото.
— Його звати Денис. У нього вже була судимість за вимагання.
Я похолола. До того я ще намагалася втриматися за думку, що все обмежувалося шантажем і документами. Але людина з таким минулим біля моєї замкненої кімнати означала, що небезпека була ближчою й страшнішою, ніж я дозволяла собі уявити.
Перед виходом Максим Артемович сказав:
— Найближчими днями не ходіть сама. Взагалі. Навіть у магазин.
— Вони можуть щось зробити?
Він подивився у бік вікна.
— Краще перестрахуватися.
Це «краще перестрахуватися» прозвучало гірше за пряму відповідь.
Того вечора я все-таки повернулася до батьків. Мама обійняла мене на порозі й довго не відпускала. Вона помітно схудла за ці дні, ніби хвороба пройшла по ній, хоч хворіла я. Батько сидів у вітальні, похмурий, із попільничкою на столі. Раніше він майже не курив, а тепер одна сигарета змінювала іншу.
— Він тебе бив? — спитав батько насамперед.
— Ні.
Він довго дивився в підлогу.
— Коли ти сказала, що виходиш за нього, мені вже тоді їхня сім’я не сподобалася.
Я підвела голову.
— Тату, ти щось знав?
— Не знав. Відчував. У батька його надто слизький погляд. Говорить м’яко, а сам ніби весь час рахує, хто скільки коштує.
Я сіла поруч. У пам’яті почали спливати знаки, які я раніше не хотіла помічати. Богдан ніколи не обговорював зі мною гроші родини. Майно його батьків лишалося за зачиненими дверима. Роман Данилович був ввічливий, але ніколи не підпускав мене по-справжньому близько. Він не приймав мене як доньку. Він спостерігав. А я називала це стриманістю.
Уночі я почула, як мама плаче на балконі. Вийшла й побачила батька поруч із нею. Він тримав її за плече, але дивився в темряву так, ніби був готовий просто зараз іти шукати винних голими руками.
— Може, нам виїхати? — спитала мама. — Мені страшно, Ярино.
Я обійняла її.
— Слідство все контролює.
Я сказала це впевнено, але сама собі не повірила.
Близько першої ночі прийшов лист на електронну пошту. Без теми. У вкладенні був відеофайл. Я сиділа на ліжку, втупившись в екран, і кілька хвилин не наважувалася натиснути. Потім усе ж відкрила.
Камера була прихована, зображення тремтіло. Коридор у домі батьків Богдана. Сам Богдан стояв навпроти Дениса.
— Після цієї справи ти зникаєш, — говорив мій чоловік. — Зрозумів?
Денис усміхнувся.
— Злякався?
— Я серйозно.
— Пізно. Коли гроші брав, правильним бути не заважало.
У мене перехопило подих.
Денис закурив і вів далі:
— За кожну ділянку тобі добре платили. А тепер совість прокинулася?
Обличчя в мене заніміло. Отже, Богдан був не просто слабким сином, якого батько залякав. Він отримував гроші.
Відео тривало недовго. Наприкінці Денис сказав фразу, після якої всередині стало порожньо:
— Ярина не перша.
Запис обірвався.
Я сиділа, не рухаючись. Сліз не було. Іноді біль переходить таку межу, за якою тіло перестає реагувати. Ти просто дивишся перед собою й розумієш: колишнє життя зникло остаточно.
За хвилину прийшло нове повідомлення з тієї ж адреси:
«Хочете дізнатися правду про Богдана?»
Я відповіла відразу:
«Хто ви?»
Відповіді не було.
Уранці я передала відео Максиму Артемовичу. Він переглянув запис двічі. Потім вимкнув звук і якийсь час сидів мовчки, зчепивши руки.
— Ви комусь надсилали файл?
— Ні.
— Поки що нікому не пересилайте. Це важливо.
— Богдана заарештують?
Він повільно видихнув.
— Зараз його батько намагається взяти основну відповідальність на себе. Але це відео показує, що ваш чоловік знав більше, ніж говорить.
Я стиснула пальці.
— Денис сказав, що я не перша. Що це означає?
Погляд слідчого потяжчав.
— Ми знайшли ще трьох жінок.
Я завмерла.
Ще три…
