Отже, все почалося не зі мною. Отже, ця кімната, ці супи, ці документи, ці записи існували давно. Я вийшла з управління під сильний дощ і довго стояла під козирком, не в змозі зробити крок. Лише тоді я зрозуміла: переді мною була не одна зіпсована сім’я. Це була ціла яма, прикрита пристойним фасадом.
Після цієї новини я майже перестала спати. Це було не звичайне безсоння, коли лежиш і рахуєш години. Варто було заплющити очі, я чула клацання замка. Бачила руку біля коміра. Чула шепіт за дверима. Іноді прокидалася о четвертій ранку від власного дихання, ніби довго бігла. Руки тремтіли так сильно, що я не могла взяти склянку води.
Мама варила заспокійливі трави, ставила поруч тепле молоко, вмовляла звернутися до лікаря. Батько мовчав, але я бачила, як він змінився. Він майже не виходив, відповідав сусідам коротко й різко. Одного разу я почула, як він сказав мамі на кухні:
— Якби в неї не було такого характеру, вона б уже зламалася.
Я сховалася у ванній і плакала там, затуливши рот долонею. Я не почувалася сильною. Я почувалася розірваною. Просто іноді людині доводиться стояти, бо падати ще страшніше.
За кілька днів стало відомо, що проти Романа Даниловича та ще двох порушено справу про примус до передачі земельних ділянок, незаконну зйомку та пов’язані злочини. Місцеві видання писали про нього майже щодня. Людина, яку раніше запрошували на наради й садовили в перший ряд, тепер фігурувала поруч зі словами «під слідством».
Богдана поки що не заарештували. Йому заборонили залишати місто без дозволу, зобов’язали з’являтися на допити й співпрацювати. Я перестала питати про нього. Після відео, де Денис говорив про гроші, будь-які пояснення здавалися безглуздими. Кожна фраза Богдана звучала б не як спроба врятувати мене, а як спроба врятувати себе.
Того вечора мені знову прийшов лист із невідомої адреси. У ньому був один рядок:
«Сьогодні о восьмій. Кафе біля води. Приходьте сама, якщо хочете дізнатися, хто надіслав відео».
Я перечитала повідомлення кілька разів. Пастка? Шантаж? Спроба виманити? Чи та сама людина, яка допомогла мені з камерою?
Я зателефонувала Максиму Артемовичу. Він вислухав і сказав:
— Вам не можна йти самій.
— Але мені треба знати, хто це.
— Ви зайдете. Ми будемо поруч.
О восьмій вечора я сиділа за столиком біля вікна. За склом темніла вода, вітер гнав дрібні хвилі, ліхтарі відбивалися довгими тремтливими смугами. У кафе було майже порожньо. Я тримала чашку обома руками, щоб приховати тремтіння.
О восьмій десять навпроти мене сіла Оксана Василівна.
Я не відразу змогла заговорити. Вона виглядала постарілою на багато років. Обличчя осунулося, волосся було зібране в низький хвіст, на руках проступали тонкі вени. Вона не дивилася на мене.
— Це ви? — спитала я нарешті.
— Я відправила відео.
Чашка в моїх пальцях ледь дзенькнула об блюдце.
— Коли ви почали за ними стежити?
Вона довго мовчала.
— Після першого разу, коли ти заснула.
У мене перехопило подих.
— Ви знали?
Сльози покотилися по її обличчю.
— Спочатку ні. Я просто побачила, що Роман і Богдан поводяться дивно. Шепочуться, зачиняють двері, ховають телефони. Потім випадково знайшла запис на комп’ютері Романа.
Вона закрила обличчя руками.
— Мене тоді всю ніч вивертало.
Я дивилася на неї й не могла зрозуміти, що відчуваю. Злість, жаль, відразу, втому — все змішалося.
— Ви побачили й промовчали?
— Мені було страшно.
— А мені, по-вашому, ні?
Мій голос зірвався. Кілька відвідувачів озирнулися, але я вже не могла говорити тихіше.
— Ви знали, що зі мною щось роблять. Знали, що мене присипляють. І продовжували готувати ці обіди.
Оксана Василівна плакала, опустивши голову.
— Це мій чоловік. Мій син. Я не знала, як жити з цим.
— А я не знала, чи прокинуся наступного разу.
Вона здригнулася, ніби від удару.
Довгий час ми мовчали. За вікном по склу стікали краплі дощу. Потім Оксана Василівна дістала з сумки флешку й поклала на стіл.
— Тут усе, що я змогла скопіювати. Не все. Але багато.
Я дивилася на маленький шматок пластику, ніби на отруйну комаху.
— Скільки там жінок?
Вона заплющила очі.
— Не знаю точно. Більше, ніж зараз відомо слідству.
Мене занудило.
— Роман робив це давно, — сказала вона тремтячим голосом. — Спочатку заради документів. Заради ділянок. Потім… потім це стало чимось, що він уже не контролював. Або не хотів контролювати.
Я відсунулася.
— Як можна роками жити поруч із людиною й не зупинити її?
Вона підвела на мене очі. У них не було виправдання. Лише страшна, запізніла провина.
— Я боягузка.
Я нічого не відповіла. Бо це була правда, але вимовляти її вголос уже не мало сенсу.
Перед тим як піти, вона раптом схопила мене за руку.
— Ярино, я прошу тебе лише про одне. Якщо Богдана посадять, не зустрічайся з ним більше.
Я розгубилася.
— Що?
— Він винен. Я знаю. Але я також знаю, що він тебе кохав. І саме тому може намагатися втримати тебе жалістю.
Я тихо всміхнулася.
— Любляча людина не замикає кохану жінку в кімнаті з чужими чоловіками.
Оксана Василівна опустила голову.
— Одного разу він усю ніч сварився з батьком через тебе. Хотів зупинити.
— Але не зупинив.
Вона не знайшла, що відповісти.
Коли я вийшла з кафе, вона гукнула мене ззаду:
— Ярино.
Я озирнулася.
Вона стояла біля дверей, маленька, згорблена, майже чужа.
— Не прощай його, — сказала вона крізь сльози. — Я навіть себе пробачити не можу.
Після цієї зустрічі я майже пів години сиділа в машині, не заводячи двигуна. Дощ стікав по склу, двірники були вимкнені, вулиця розпливалася. Я стільки днів ненавиділа Оксану Василівну як співучасницю, і вона нею була. Але того вечора я побачила ще й старіючу жінку, розчавлену чоловіком, сином і власною боягузтвом. Це не виправдовувало її. Просто робило біль складнішим.
Удома батько чекав на мене у вітальні. На столі стояв охололий чай. Він подивився на флешку, яку я поклала перед ним.
— Від неї?..
