— Так. Там докази.
Батько довго мовчав.
— Доню, я б хотів, щоб усе це вже закінчилося.
— Я теж.
Але ми обоє розуміли: кінець тепер лише віддалявся. Що більше спливало правди, то глибшою виявлялася прірва.
Наступного дня я передала флешку Максиму Артемовичу. Він переглянув частину матеріалів і відразу покликав ще двох співробітників. Атмосфера в кабінеті змінилася. Стала важкою, діловою, напруженою. На одному відео було виразно видно, як Денис і ще один чоловік змушували жінку, що плакала, підписувати документи. Вона тремтіла так сильно, що ручка випадала з пальців. Я подивилася кілька секунд і відвернулася.
Максим Артемович вимкнув екран.
— Цього достатньо, щоб затримати ще кількох.
— А Богдан? — спитала я, хоч боялася відповіді.
Слідчий подивився на мене обережно.
— Він з’являється на трьох записах.
Я стиснула руки.
— Денис казав, що Богдан отримував гроші за кожну ділянку.
Максим Артемович замислився.
— Тоді зрозуміло, чому батько намагається забрати все на себе. Він рятує сина.
Я опустила погляд. Три роки шлюбу. Спільне ліжко, вечері, поїздки, плани. Колись я думала, що в нас будуть діти. Що ми постаріємо разом. Тепер усі ці мрії здавалися забрудненими так, що до них неможливо було торкнутися.
Наприкінці тижня мені призначили очну ставку з Денисом. Коли я побачила повідомлення, руки похололи. Думка про те, що доведеться сидіти в одній кімнаті з людиною, яка нахилялася до мене, поки я вдавала, що сплю, викликала нудоту.
Увечері приїхала Леся. Вона принесла їжу, якої я майже не торкнулася, і дві банки пива.
— Випий трохи, — сказала вона. — Ти вся як камінь.
— Не хочу втрачати контроль.
Вона довго дивилася на мене.
— Ти змінилася.
— Після такого не лишаються колишніми.
Ми вийшли на балкон. Унизу шуміли машини, десь далеко гавкав собака. Леся спитала тихо:
— Якщо Богдан прийде, впаде на коліна, проситиме пробачення… ти зможеш пробачити?
Я довго дивилася в темне небо.
— Є речі, після яких назад не повертаються. Навіть якщо дуже хочеться повірити, що можна.
Ближче до півночі телефон задзвонив відеовикликом із невідомого номера. Я відповіла — і на екрані з’явилося обличчя Богдана. Він сидів у машині. Неголений, осунулий, із червоними очима. За кілька днів він ніби постарів.
— Ти змінив номер, — сказала я. — Навіщо дзвониш?
— Можна побачитися з тобою один раз?
— Ні.
— Ярино, я знаю, ти мене ненавидиш.
— Уже ні.
Він завмер.
— Для ненависті потрібні сили. У мене їх більше немає.
Він опустив очі.
— Я був неправий.
— Ти все ще називаєш це «неправий»? Богдане, ти не помилився випадково. Ти став людиною, яка замикає дружину в кімнаті, поки інші вирішують, що з нею робити.
Його плечі здригнулися.
— Я хотів зупинитися.
— Знаю. Твоя мати сказала.
Він підвів голову, здивований.
— Батько обіцяв, що тебе не чіпатимуть. Казав, що треба лише закінчити справу з ділянками. Що все припиниться.
Мене налякала сама ця логіка. Чоловік підставляє дружину під удар, але переконує себе, що захищає її, бо особисто не торкається.
— Я жодного разу не торкнувся тебе, — сказав Богдан глухо.
— Але ти стояв поруч і дивився.
Він заплющив очі.
— Я знаю, що не заслуговую на прощення.
— Так.
— Але я справді кохав тебе…
